«Своїм життям до себе дорівнятись»

Колись давно народилася у селі Звягелі дівчинка, якій судилося стати в один рівень з Шевченком. Саме так Іван Франко оцінив талант ще юної тоді Лесі Українки. Тендітна, але мужня, з багатющими знаннями про інші культури і великим патріотизмом у душі, Леся Українка і нині надихає митців на нові й нові прочитання її творчості.

У лютому виповниться 130 років від дня народження поетеси і 90 її безсмертному творові – «Лісовій пісні». Саме звідти взяті слова «Своїм життям до себе дорівнятись», такі схожі на кредо чи девіз. Ось тільки попередній рядок заперечує: «Не можеш ти». Лукашева проблема, насправді, вічна і, на жаль, актуальна. Коли, як не тепер, доводиться все частіше обирати між бажаним і вигідним (чи навіть єдино можливим). А який уже тут вибір...

Проте владною рукою режисера Ігор Борис дав герою надію. «Я не хочу закінчувати виставу тупиками», – каже він. Тому «Лісова пісня» у його постановці, що відбулася в експериментальному театрі академії культури, є напрочуд світлою і ліричною. Зрештою, як її і замислила авторка. Однак навряд чи вона могла передбачити «підводні течії», що вирують в українському театральному житті Харкова, що не обминули і цієї вистави.

Уже з того, який вигляд має експериментальний театр, можна здогадатися, у яких муках він народжувався. Камерний (тобто дуже малий), рукотворний (значить, оформлений самотужки), цей зал дозволяє щось ставити, але звужує простір вистави і не дає розгорнутися звуку. Тим паче, що у звуковому оформленні фонограма поєднується з живою грою троїстих музик (це мистецтво відроджують студенти кафедри народних інструментів). Але, вибираючи між нічим і чимось, зупинилися, як завжди, на останньому: мають же студенти-режисери, які грають у цій виставі, десь практикуватися. На думку пана Ігоря, для цього створені державні (на відміну від комерційних)театри, але ж туди і не сунься. При цьому жоден з них не відгукнувся на ювілей Лесі Українки, а показати вже готову виставу на великій сцені академічного театру не дозволяють.

Ось і пропонує він представникам різних творчих спілок звернутися до міської влади з проханням «натиснути» на адміністрацію театрів. Щодо цієї вистави, режисер готовий навіть влаштувати спеціальний перегляд для чиновників. Адже навіть кияни побачать у березні «Лісову пісню» Ігоря Бориса в театрі ім. Франка.

Однак зараз кожен театр самостійно визначає власну репертуарну політику. Є свої «візитні картки», що, зазвичай, презентують класичну постановку. Є «пошукові» вистави, що дають колективу своєрідне творче живлення. Є вистави за творами шкільної програми, що через специфіку публіки важко граються, зате дають гарантовані збори. З’явилися і так звані «комерційні», «прохідні» вистави. Такою в театрі ім. Шевченка негласно вважають прем’єру цього сезону «Вбий мене з ніжністю»: доволі примітивно, проте аншлаги.

Немало суперечок викликає і запрошення до роботи в цьому театрі відомого своїми епатажними перфомансами київського режисера Жолдака-Тобілевича. З одного боку, глядач забезпечений, бо ім’я режисера, як кажуть, «розкручене». З іншого ж боку, ставити геть усе неможливо. Отже, чимось доводиться поступатися, а саме – виставами, що не «збирають» зал. На жаль, смаки публіки не завжди збігаються з інтересами акторів і режисерів. Та це вже вибір особисто кожного. У «людей пера» існує правило: якщо можеш не писати – не пиши. Так і тут. Люди, які можуть прожити без театру, залишають його. У більшості з них є сім’ї, які вони мають якось утримувати. Їх можна зрозуміти, деяким навіть поспівчувати словами мудрого дядька Лева:

Доню, доню,
як тяжко ти караєшся за зраду.
Кого я зрадила: Саму себе.

Зрештою, головне – жити по совісті. А робить це кожен в міру свого таланту. Як би не було важко смертельно хворій на сухоти дівчині, пророчими залишаються слова її героїні:

Ні! Я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає.

Зоя Українська.