Хоч гектари й умовні, та збитки реальні

Що може бути природнішим, ніж бажання селянина працювати на своїй землі? Для цього ж і проводяться реформи, аби реальну землю передати реальному господарю. А далі вже хай кожен вирішує сам, що з тими гектарами робити – чи самотужки управлятися, чи з товаришами кооперуватися, чи передати в оренду толковому господарю.

Оце уже минув рік, як у селі Підвисокому Борівського району поділили землю на паї, і припало кожному по 7,31 гектара. Зрозуміло, гектари ці умовні, бо ж ідеться не про орну землю, а про весь набір з пасовищами та невдобками.

Тоді ж таки колишній колгосп, а затим КСП «Дружба» перереєстрували і утворився СВК «Дружба». Кооператив, одним словом. Але не всі виявили палке бажання «варитися в одному котлі». І таких «не всіх» набралося 41, оце стільки селян не погодилися і далі трудитися під керівництвом вчорашнього голови колгоспу І. І. Крилевського. Чи не подобалися методи керівництва, чи щось там інше стало на заваді – не в тому суть. Люди прагнули викристати своє право самостійно розпорядитися своєю землею.

Самостійно? А чи знаєте ви, як це називається на мові колишньої номенклатури, яка й по сьогодні продовжує керувати, і не тільки на селі? На невпокорених чіпляють ярлики і сепаратистів, і розкольників, і сотні інших. І все для того, аби тримати в покорі більшість, яка боїться нового та невідомого, але пам’ятає, як розкуркулювали предків. Страх тримає людей у гурті, і лише внутрішня свобода може зробити з них господаря.

Носієм оцієї свободи став колишній інженер з трудомістких процесів у тваринництві того ж таки колгоспу «Дружба» Анатолій Олександрович Чорний. Правда, після хвороби його перевели на інші роботи, зокрема був оператором котельної. Але це так, до слова.

Так от, помітив А. О. Чорний дивну закономірність. Якщо у рідному господарстві корів вирізували, то сусіди, навпаки, збільшували стадо, можна сказати, жили за рахунок продажу молока. У Підвисокому цукрові буряки вродили, якщо можна так сказати, по 46 центнерів на гектарі, то у сусідній Чистоводівці – більше 300 центнерів.

Певно, не треба зараз вираховувати, хто кращий господар, хто краще дає лад на полях і фермах. Бо коли б оцим самим 41 пайовику виділили майнові паї, то господарювали б самостійно. А так, коли майно «заморозили» на 5 років, то на стільки, вважай, відстрочили мрію про самостійність.

Та який смисл віддавати землю в оренду тому, хто довів своє «вміння» на родючих землях вирощувати бур’яни замість буряків? Тим більше, що й особисті стосунки, як ви розумієте, не зовсім вдало складалися...

Іншого виходу, як передати паї в оренду, не було. Пішли на переговори з керівництвом сусіднього господарства. Там порахували, що потужностей вистачає, щоб обробити гектари сусідів, погодилися на пропозицію. Але поставили умову, щоб земля була єдиним масивом і межувала з власними чистоводівськими полями.

Коли з одного господарства передають землю в інше, це вже само по собі говорить про недовіру людей нинішньому керівництву. Опір, як правило, чиниться шалений. Бо хто ж любить конкурента?

Тут же справа ускладнюється тим, що «Чистоводівське» – то навіть «за кордоном», належить Ізюмському району. І хоча це все ж таки не зарубіж, а в межах нашої України, але сільське керівництво Підвисокого вже ніби набуває статусу патріотичного. Бач, що задумав? До чужого району вирішив голову прихилити...

А коли так, то хай бере землю найбіднішу та ще й на виселках, подалі від Чистоводівки.

Знаєте приказку про те, як «дають, та з рук не відпускають»? Так і тут, ніхто не йде на пряме порушення Указу Президента про прискорення сільської реформи, але ж трактувати кожен може на свій лад. Куди тільки не ходив і не їздив А. О. Чорний за дорученням своїх земляків, а віз і нині там.

Облдержадміністрація письмово дає доручення райдержадміністрації, рекомендує розв’язати питання позитивно, та нічого не змінюється. Навіть гірше стає.

Пішли восени ветерани війни і праці до сільради за довідками про доходи, щоб отримати субсидію, а їм там таке видали... Ніби вони зі своєї землі озолотилися, і це в той час, коли й клаптика ріллі не виділили.

Найлегше образити стариків, які здоров’я віддали за те, аби ми краще жили, і мають «вдячність». Більше тижня плакали мовчки, а потім вирішили боротися. О. І. Купріянова, Н. М. Калмикова, В. В. Бабич, Н. О. Матвієнко, О. Ф. Колесник і О. М. Пархоменко звернулися до Борівського районного суду з позовом про визнання дій сільського голови В. Г. Колесника неправомірними.

Суд під головуванням В. І. Любої приймає рішення на користь людей, вирішує стягнути з В. Г. Колесника на користь названих стариків по 100 гривень кожному і зобов’язує негайно видати довідки селянам.

Пізніше в касаційній скарзі сільський голова напише, що то була всього лиш помилка, довідки після рішення суду видали, і люди встигли отримати субсидію. Мовляв, що ж там такого?

Я б особисто трактував оту історію з довідками як глумління над людьми, несумісне з займанням виборної посади. Навіть більше – печатку чи підпис голова ставив на документі з явно фальсифікованими даними...

Хотілося б, аби люди не забули цього, коли наступить нова виборна компанія. Коли знову їх агітуватимуть та розписуватимуть чесноти нового «народного висуванця». Зрештою, вирішувати їм самим.

Того ж таки дня, 27 листопада минулого року, розглядалося питання і про землю. А. О. Чорний виступав від імені 34 односельців, захищав їхні інтереси, і переміг!

«Рішення підлягає негайному виконанню...» «Довідка: Рішення вступило в законну силу» – це цитати з судового рішення.

– Люди плакали, коли слухали присуд, – розповідає А. О. Чорний. – Виявилось, що все ж таки є на світі правда. І вона на боці простих людей.

Два дні торжествували люди, що виграли справу. Чекали, коли ж їм виділять поле поблизу Чистоводівки, тим більше, що все зробити просто, без особливих складнощів. Але...

Здавалось би, сільський голова двічі програв судову справу проти своїх односельців і виборців, мав би зробити висновки. Та де там... Адже свій вибір зробив давно, земельний пай передав у оренду колишньому голові колгоспу, а тепер керівникові кооперативу І. І. Крилевському.

Логіка прозора і зрозуміла – я тобі тут допоможу, а ти мені на виборах забезпечиш підтримку. Рука руку миє, але ж чому залишається відчуття бруду? І звідки цей запашок минулого, коли на людей можна було зовсім не зважати? «Гвинтики» працювали за «палички»...

Отже, радісний фінал? Коли б то все так просто...

Грамотний юрист знає, як можна справу тягти аж до того часу, коли всім набридне морочитися. Ось люди вже рік прожили, не отримавши і кусня хліба зі своїх законних 7,31 гектара, хай навіть і умовних – хто винен? Оглядаємось навкруг і не знаходимо нікого, хто б з лихої волі не віддав людям належні їм гектари. Пропонували ж, але не беруть, мовляв. А що пропонували? Землі першочергового розпаювання виділялися такі, що нікому не гожі. Ото хто захоче самостійності, то нехай нею і захлинеться? Та хай навіть за це проголосувала більшість, і тоді вона не має права збиткуватися над людьми, дискредитувати саму ідею реформ.

А тим часом, кожен з «бунтівників» втратив на тому, що не використовував, бо був позбавлений можливості, свою землю, як мінімум 650 гривень. Це складає досить приблизну оцінку того, що мав би заплатити орендар власникові землі. Тож хоч мова йде про досить умовні гектари, яких в натурі ще не видно, зате збитки досить-таки реальні.

Так от, пише сільський голова касаційну скаргу до обласного суду, той повертає справу до районного. Знайшли десь неточності, буває. Та час невмолимо летить вперед. Рік уже втрачено. Скільки ще чекати людям на нормальне життя?

До речі, спершу їх було 41, суд розглядав справу уже 34 селян, а сьогодні продовжують боротьбу 29 чоловік. Ряди, як мовиться, тануть. Всі ж живі люди, треба думати, чим годувати сім’ї, і не у кожного вистачає сил на таку довгу боротьбу. Тим більше, що наші керівні товариші добре навчені «мотати кишки» і «тягнути резину». Їм і за вухом не свербить, як зиму пережити та що в полі робити.

Половина зими вже позаду, а тяжбі кінця-краю не видно. Час працює на того, у кого сала і борошна припасено, кому за комір не капає. Йому спішити нікуди.

А що чекає на тих селян, чия земля пропрацювала рік «на дядю» і не принесла своїм дійсним власникам ні копійки в хату? Чи зможуть вони використати її хоча б цього року? Чи й далі вельможні керівники гальмуватимуть реформи на селі, залишаючи в силі кріпацькі порядки?

Запитань, як бачите, багато, а відповідей мало...

Юрій Крикливий.