Дозвольте рождествувати

Олександр Федорович Ляшенко, що мешкає на хуторі Рогівці Баранівської сільради на Валківщині, розміняв восьмий десяток. Як і більшість українських селян, скуштував цей чоловік на своєму віку вдосталь і злигоднів, і несправедливості, і безпросвітної роботи за палички-трудодні. Однак душа його не озлобилася й не загрубіла, не змарнувалася в одноманітності сірих буднів. У різний час свої духовні потреби селянин задовольняв по-різному: читав, малював, колекціонував предмети старовини. Скажімо, тривалий час збирав дерев’яні замки-змички, за допомогою яких кріпилися старовинні будівлі (адже будували колись без єдиного цвяха). По своїй роботі розбирав давні хати й вирізав з них ті різноманітні кріплення. Років п’ятнадцять зберігав незвичайний скарб, а потім змушений був спалити, бо дерев’яні замки потрухли. Й досі шкодує за втраченим добром.

З особливою прихильністю ставиться Олександр Федорович до народних звичаїв і обрядів, до історії рідного краю. Багату інформацію, накопичену в пам’яті, вирішив занотувати на папері. Тепер його записи стали надбанням районного краєзнавчого музею. Деякі сторінки цього народного щоденника пропонуємо увазі читачів газети.

У старі часи люди дуже шанували празники. Оскільки своєї церкви в Барановому не було, то більшість моїх односельців ходили пішки чи їздили кіньми до Валок, що знаходилися від нас кілометрів за тридцять. У празники, а також у неділю, нічого не робили по господарству, хіба тільки годували худобу. Навіть в суботу працювали лише до заходу сонця, бо як воно заходило, наступав святий вечір.

Довгими зимовими вечорами молодь збиралася на вечорниці. Співаючи улюблених пісень, дівчата з конопель, льону чи овечої вовни робили прядиво, хлопці з цього прядива м’яли мичку. В іншій хаті вечорниці супроводжувалися вишиванням. З настанням Різдвяних свят (до Хрещення) вечорниці припинялися.

6 січня під час Свят-вечора вся родина збиралася разом. Якщо між членами сім’ї або сусідами були сварки, то їх годилося залагоджувати, щоб на Різдво панував спокій і мир. Діти носили вечерю хрещеним батькам, родичам, сусідам, знайомим.

7 січня першими провісниками народження Христа були хлопчики, яких чекали в кожному домі з нетерпінням і щедро обдарювали гостинцями (вважалося, чим більше дітей завітає в хату, тим щедрішим буде новий рік). Надвечір колядувати виходили парубки (дівчата в різдвяних обрядах участі не брали).

Старші хлопці (як правило, віком 12–17 років) ходили із «звіздою». В кожному хуторі «звізду» виготовляли на свій смак, намагаючись зробити її найкращою. Матеріалом служили фанера, картон, папір.

В отвір, зроблений у центрі ритуальної зірки, вставлявся образок «Народження Христа» і свічка. Отвір закривався скляними дверцятами. «Звізда» мала п’ять або шість кутів, кожен із яких прикрашався паперовими квітами та кольоровими стрічками. Кріпилася вона на палицю.

Коли «звіздувальники» заходили до хати, то питали: «Рождествувати чи ні?» Господар відповідав: «Рождествуйте». Ставали всі біля порога, знімали шапки. Звіздоноша відкривав скло й запалював свічку, полум’я якої добре освітлювало ікону. Лише тоді починали співати про Різдво. Ті, хто ходив із «звіздою», співали вдвічі довше від тих, хто колядував без неї.

Закінчивши співати, кланялися господарям, а ті давали гостинці. Менших хлопців пригощали цукерками, пряниками; старших – горілкою, салом, хлібом, давали гроші. Тих, в кого «звізда» була зроблена з більшою любов’ю і які співали краще, – обдаровували щедріше, запрошуючи прийти наступного року теж. З менш старанними колядниками розрахунок був скромнішим.

У різдвяних дійствах брав колись участь і я сам. Було це в 40-х роках. Ходили вдвох із двоюрідним братом, більше нікого з собою не запрошуючи. Співали ми гарно, то й гостинці мали щедрі. «Звізду» не робили, бо в ту воєнну пору було не до прикрас, але співали, як під «звіздою».

Вчили нас колядок батько й тітка. В мого батька була велика комора, в якій на полиці лежало багато церковних книжок. Між тією літературою була й та книжка, з якої нас вчили віншувань.

За місяць до Різдва починалися репетиції. Вечорами збиралися ми вчотирьох: батько з тіткою і ми з братом. Тітка з книжки читала, батько прочитане співав. Ми з братом повторювали, а вони виправляли помилки. Як називалася та книжка, не знаю, бо вона була без обкладинки. Батько казав, що з неї вчив віншувальних пісень ще його батько, потім він сам, ми з братом вивчали вже в третьому поколінні.

Те, що тоді вивчив, я й сьогодні не забув, пам’ятаю все до слова. Починали співати так: «Рождество твоє, Христе Боже наш, восія миром і свєт разума, небо звіздам служащії...», а закінчувалося словами: «Будьте здорові. З празником, з Рождеством Христовим!»

При радянській владі, коли колядування заборонялося, старі люди все одно нас виглядали й закликали в хату, вважаючи обряд очищенням оселі від усякої нечисті.

В останній раз мого колядування, що припав на 1947 рік, запам’ятався такий випадок. На хуторі, де ми потайки ходили славити Бога, жив учитель, який викладав у школі арифметику й геометрію. Боячись покарання за участь у забороненому обряді, ми його двір обходили. Однак мати того вчителя завжди виглядала колядувальників і закликала до себе. Того раннього ранку ми зайшли до вчителевої хати й проспівали як із «звіздою», хоч її в нас і не було. Жінка дала гостинців, і ми попрямували з хати. Коли це з сусідньої кімнати несподівано долинув голос нашого вчителя: «Ану, хлопці, зачекайте».

Ми заклякли з переляку. Вже були намірилися кинутися навтьоки, а він спинив. «Хто це тут так гарно співає?» – окинув нас зацікавленим поглядом. Понишпорив десь у своїй кімнаті й виніс гроші – по 3 рублі кожному. Вийшовши з хати, ми не пам’ятали себе від радості, бо більше рубля нам ніде не давали, а тут вчитель – і по трояці. В школі так тоді ніхто й не дізнався про наше незвичайне колядування.

Підготувала Тамара Поліщук.