І боялась, і любила,

або Як мертві залишили живим проблеми

Василь Іванович Олексієнко і досі не може собі вибачити, що не заборонив сестрі переписати спадщину на племінника. Власноруч віддати будинок негіднику і п’яниці! Якби ж знаття, що той і після цього не залишить матір у спокої.

Справжнім тягарем був для його сестри Марії Іванівни її син Віктор. І любила його, і боялась. А ще більше – жаліла.

Життя у Віктора не склалося. З дружиною жили, мов кішка з собакою, спали в окремих кімнатах. Вона його лупцювала, а він, як кажуть, мстився рідній матері: погрожував, бив, відбирав гроші. А коли років п’ять тому залишився без роботи, зовсім осатанів.

На відміну від брата, Тамара шанувала і поважала стареньку матір. І коли та тяжко захворіла, приїхала з Харкова у Старий Салтів її доглядати. Не один день провели біля її ліжка, разом з дядьком Василем поралася по господарству. Потихеньку мати почала одужувати. Може б і виздоровіла, якби не син. Якось так її штовхнув, що бідолашна ледь Богу душу не віддала, розбивши голову об колоду.

Звертання до міліції ситуацію не стабілізували. Мати благала правоохоронців захистити її від сина і водночас... не хотіла, щоб його засудили. І боялась, і любила...

Саме тому й виникла у неї думка відписати сину будинок, що спочатку заповідала доньці. Десь у підсвідомості жевріла надія, що материнська доброта обернеться дивом. Пиятики та бешкети, врешті-решт, і надірвали серце Марії Іванівни. Вона померла у травні минулого року. Та недовго судилося й сину господарювати у новому будинку. Рівно за 40 днів кістлява забрала і його. «Бог покарав його за гріхи», – і досі говорять односельці.

А що ж будинок? Згідно з «Цивільним кодексом України» (розділ «Спадкове право»), він відійшов дружині та дітям покійного.

І ось тут Василь Іванович не витримав. Мовляв, де ж та справедливість, коли родовий будинок успадковує інша сім’я? Почав писати в усі інстанції: від сільради до Президента. У відповідь отримував одне й те ж: «Немає підстав для скарги, чинне законодавство не порушене».

Василь Іванович не заспокоївся і звернувся до Верховної Ради з пропозицією внести до «Цивільного кодексу України» таке доповнення: «Майно переходить до того, хто всебічно допомагав небіжчику до останніх його днів». Це, на думку В. І. Олексієнка, мало нейтралізувати дію заповіту, «вибитого» з людини силою або якимось іншим шляхом.

Ми поцікавились, що думає з цього приводу спеціаліст.

– Навіщо вигадувати велосипед? – знизує плечима юрист, ведучий нашої постійної рубрики «Юридична консультація» С. З. Туркот. – Племінниці Василя Івановича варто було лише укласти зі своєю матір’ю «Договір довічного утримання», згідно з яким будинок за будь-яких умов перейшов би тому, хто доглядав за небогою. До речі, для укладання цього договору не обов’язково звертатись до нотаріуса. Згідно з діючим законодавством, його можна завірити і в сільраді.

Дуже часто трапляється так, що, приміром, сьогодні спадкодавець налаштований на вашу користь, а завтра ви йому чимось не сподобались, і він переписав спадщину на когось іншого. Причому таємно. Не поодинокі такі випадки, коли після смерті людини спадщина дістається зовсім не тому, хто її очікував. «Договір довічного утримання» – гарантія від подібних «сюрпризів», адже його таємно не переукладеш.

Не секрет, що досить часто самотні старики стають «ласим шматочком» для пройдисвітів, які намагаються будь-що заволодіти їхнім майном. На жаль, серед таких пройдисвітів трапляються й рідні діти. Вони краще за будь-кого знають «слабкі місця» своїх немічних батьків і вміють цим користуватися. І тут людині важливо знати свої права. Якби донька Марії Іванівни – Тамара вчасно проконсультувалася з юристом, можливо, сьогодні ні їй, ні Василю Івановичу не довелося б скаржитись на несправедливість нашого законодавства...

Ю. Мироненко.