А на фермі – хутрова блакить
Норка з біло-блакитним хутром і темними навхрест смужками на спині не хотіла фотографуватись, зчинила несамовитий вереск, кусала товсту захисну рукавицю своєї господарки, весь час намагаючись ухопитися зубами за відкриті місця тіла.
– Чи навідуються до нас крадії? – перепитав директор Ізюмського звірогосподарства Геннадій Станіславович Попелянський. – Ні, тому що територію охороняємо. Крім того, як бачите, норка сама себе добре захищає. Та найкраще хутро у неї тільки у певний час і лише протягом двадцяти днів. Такі малі терміни не на руку крадіям.
Не дивно, що протягом п’ятдесятирічного існування звірогосподарства тут не пам’ятають серйозних пригод. Інша річ, численні «пригоди», обумовлені економічними негараздами.
Це, зокрема призвело до швидкого вимивання оборотних коштів у всіх 24 по-дібних звірогосподарствах України. В Ізюмському за два мі-сяці роботи людина отримувала в якості заробітку... одну шкір-ку.
У ті тяжкі роки колишнє керівництво робило все можливе, щоб зберегти під-приємство. Зокрема була досягнута домовленість з датчанами щодо завезення нових високопродуктивних сортів норок з ефективними окрасами хутра. Але хвороба великої рогатої худоби у Європі завадила. Хотіли було з Фін-ляндії завезти. Однак і від цієї заманливої ідеї довелось згодом відмовитись...
Ізюмці бачили, як одне за одним розвалювалися в Украї-ні звірогосподарства. Про-аналізували, чому? Зрозуміли: треба швидше адаптуватись до ринкових умов. А з північної околиці Ізюма, де розташоване зараз підприємство, той ринок розгледіти важко. Потрібні були досвідчені люди з принципово іншими знаннями, досвідом широких ділових контактів між вітчизняними і зарубіжними бізнесменами.
Такі люди знайшлись в особі дочірньої компанії англійської фірми «Вайт хауз». У другій половині 2000 року вона оцінила критичну ситуацію на підприємстві і вирішила взяти його під свою опіку. Того ж року допомогла йому погасити усі борги. Також попросила свого співробітника Г. С. Попелянського очолити колектив звірогосподарства. Таке рішення було не випадковим, позаяк Геннадій Станіславович, сільський хлопець з Харківщини, завжди любив звірів. Водночас володіє знаннями економіста, знається на тонкощах збуту товарів.
Допомога зарубіжних інвесторів сприяла швидкому переходу на грошові стосунки як з діловими партнерами, так і зі своїми працівниками.
Та чи не найголовніше на цьому етапі було те, що з’явилась можливість вибору кормів для норок. На під-приємстві підрахували: якщо і надалі у Росії купувати рибу по 4 гривні за кілограм, то на це потрібно буде 8 мільйонів гривень щороку. Це в той час, коли продавали свого товару на 5 мільйонів. Отже, перспектива подальшого існування вимальовувалась невеселою. Були думки завезти деякі корми з інших зарубіжних країн. Але вони були теж дорогими.
Зрештою, з’ясувалось, що норці дуже до смаку чорноморський бичок, що, до речі, більш як наполовину дешевший російської путасу. Перехід на вітчизняну рибу, а у меню норки риба становить 90 відсотків, сприяв швидкому поліпшенню фінансово-економічного стану, надихнув на нові бізнесові кроки. Звірогосподарство уклало нові угоди з підприємцями Харкова на вторинну (остаточну) вичинку шкурок, до речі, сприявши утворенню додаткових робочих місць в обласному центрі. Всі ті шкурки потім повертаються. Частина з них продається через фірмову крамницю безпосередньо при господарстві, з другої частини у підсобному цеху шиють чоловічі та жіночі шапки, пледи та інші хутряні вироби. Третю, згідно з партнерською угодою, реалізують фірмі «Магік фурс» («Magic furs», м. Харків), яка шиє вишукані вироби із хутра норки. А згодом за сприяння згаданої компанії «Вайт хауз» були завезені дві чудові породи норок – «Хрестівка» та «Блакитний ірис». В обох – хутро казкове, з блакитними відтінками і напівтонами.
Зараз головний зоотехнік господарства Володимир Володимирович Іспанюк активно працює над виведенням норок з іншими відтінками хутра. І щоб колір «хреста» був не тільки чорним, відстежує технологію складання меню для звірів. Адже великою мірою саме від правильного харчування залежить якість хутра норок.
А всього у господарстві їх шість порід – з різними кольорами. Такі позитивні зрушення, а також усвідомлення, що подібних господарств в Україні залишилось лише чотири, спонукали ізюмських норкознавців перетворити ферму на племінну. Тим паче, для цього були всі передумови – пристойні жеди (будиночки-клітки для зві-рів), збалансовані корми, кваліфіковані фахівці тощо. Не дивно, що торік тут отри-мано більше, ніж по п’ять запланованих «малят» від норки.
Для спорудження нових жедів, ремонту існуючих, підтримання кормоцеху, холодильних камер, кількох великовантажних автомо-білів потрібні додаткові оборотні кошти. Вони знай-шлися після того, як торік навесні відкрили цех з пошиву виробів із хутра норок. Людей поки що тут небагато. Але половина з них прийшла після тривалого перебування на обліку у райміськцентрі зайнятості.
Завітавши до цеху, побачив, як старанно працюють Надія Степанівна Деркач, Наталя Олександрівна Бондаренко, Ганна Олександрівна Семенець, обирала до пошиву нові фасони шапок начальник цеху Галина Іванівна Кулкова. А Сергій Євгенович Марчук і Андрій Юрійович Радченко, як і належить, виконували чоловічу роботу – набивали шапки... Завдяки невеличкому колективу цеху торік було продано готових товарів на 750 тис гривень.
...Я залишив містечко живого хутра з відчуттям прилучення до ще не усві-домленого нами, людьми, світу тварин. Нагодовані звірятка після ласого обі-ду відпочивали. І «фотомодель» – теж. Знала б, нащо її з жеду діставала звірознавець Надія Миколаївна Плишань, то не пручалася б...
М. Снаговський.
