Анатомія... хутра

Ой, як було добре... Найбільше в Україні подібного роду підприємство (до 4 тисяч робітників, філії в кількох містах) виготовляло продукцію у три зміни. Своєчасна платня і премії, слава й нагороди, власні комфортабельні дитсадки і табори відпочинку, житла й гуртожитки, оздоровчий профілакторій, профтехучилище...

Однак купити в магазині продукцію харківської «хутрянки» було неможливо. В часи недавнього соціалізму пижикова шапка означала належність до високого начальства, дублянка – до «вищого» світу, а в шкіряному пальті франтував чи не один на весь Союз Штірліц.

Парадокс: коли найбільше в країні хутрове підприємство зупиняється, скоротивши у десять разів кількість робітників, – хутряний і шкіряний одяг бачимо чи не на кожному другому пересічному українцеві. Сьогодні цими виробами – дорогими й дешевими, високоякісними й нікудишніми – наповнені ринки й магазини, були б гроші. А товар з гучною етикеткою «Акціонерне товариство «Українське хутро» хіба тільки й побачиш у маленькому фірмовому магазинчику «Мрія». З цінами, далекими від мрії покупця...

Про таке кажуть: підприємство не вписалося в ринкову економіку... А реально це означає мільйонні борги. У бюджет, пенсійний фонд, постачальникам, власним робітникам. Скорочення тисяч майстрів найвищої кваліфікації. (Кажуть, щоб навчити кушніра, потрібен добрий десяток років). Це й повний занепад усього так званого соцкультпобуту. Це гірка доля людей, які майстерно володіють потрібною всім нам професією, і раптом виявляється, що вони непотрібні...

А було так. Крупні господарства за низькими фіксованими цінами постачали сировину. На Харківщині, приміром, вівцеспецгосп «Іллічівський» в Барвінківському районі, звіроспецгосп «Червоний агроном» на Дергачівщині. Держмонополія на виготовлення хутра, відсутність будь-якої конкуренції, підготовка кадрів у власному профтехучилищі, оснащення сучасними технологіями за державний кошт, монополія на ринку хутра – чи могло це не стати основою процвітання?

Коли ж отой самий барвінківський виробник овчини сам почав рахувати грошики та у скільки обходиться продукція, виявилося, що овчинка вичинки не варта за тими спущеними згори цінами. І прогорів цей виробник. Точнісінько так, як зараз «хутрянка».

Святе місце порожнім не буває. Як гриби після дощу, народжуються комерційні хутряні утворення, які платять відповідну ціну за сировину кушнірам (вони полишають хутрове об‘єднання, бо там нікудишні заробітки) за роботу. Вони, ці структури, здатні перевести частину виробництва у тіньовий сектор, без сплати відповідних податків. І заповнюють ринок дешевою, та не завжди високоякісною продукцією. Такі виробничники оперативно реагують на сезонність, моду, фінансову спроможність покупця. Одна з таких фірм – «Смушок» – купує шкірки відразу в селянина, платить за товар «живими» грішми (а не обіцянками заплатити колись чи бартером).

Кажуть, якщо грошей немає – то їх уже немає...

Кинулись керівники «хутрянки» шукати гроші у високих начальників у столиці – а там на дверях міністерських кабінетів красномовний напис: грошей немає.

Державне підприємство акціонують. Як привабливо і справедливо: акції – робітникам, тим, хто працює. Та виявилося, що зміна вивіски не приводить до фінансового оздоровлення. Інвестицій обмаль, бо у акціонерів порожньо в кишені. Які там у них дивіденди – по багато місяців будь-якої платні не одержують.

А грошей – скільки завгодно. В банках.

Ой, як скаржаться всі на клятих банкірів. Не хочуть, бачте, давати безпроцентних кредитів таким, як «хутрянка». Як їм тільки роз‘яснити? А ще б краще – натиснути... А іще краще – змусити...

Було. І роз‘яснювали. І натискали. І змушували. В сімнадцятому. Так що – починати знов з того, на що напоролися?

Навіть за умов стабільної забугрової економіки банкрутує, не витримавши конкуренції, більша половина так званих бізнесів. А чи могло б бути інакше у нас, коли недосконалі законодавча і податкова системи штовхають у тіньовий бізнес чи не половину економіки?

На «хутрянці» і робітник, і профспілковий лідер, і керівник, як вогню, бояться слова «банкрут». І їх можна зрозуміти. Директора Василя Трохимовича Єкимова (майже півсотні років віддав фабриці, пройшов шлях від робітника до директора), можна зрозуміти кожного робітника (нині акціонера, власника) – то як же оголосити нездатним банкрутом те, чому присвятив десятки років життя?

Мріють і про те, що їх порятує якийсь цілющий «експеримент» згори. Пробачать борги, позбавлять сплати на якийсь час податків, знайдуть інвестора... Адже таке буває? Як з отим славнозвісним «Запорожцем»? Податків позбавили, інвестора багатого знайшли, захистилися від іноземного конкурента, створили тепличні умови. Чим обернулося? Замість 150 тисяч машин на рік за три роки випустили 40 тисяч. Так їх досі й не розпродали. Сотні мільйонів не надійшли державі від митників, створилися умови для всіляких махінацій, з європейськими організаціями посварилися. Видно, є щось у головах тих капіталістів, які категорично відкидають економіку монополій і тепличних умов.

Хотілося б закінчити хепіендом. Або хоча б мораллю: мовляв, добре зробити отак чи якось інакше. Але це несерйозно. Є біда. Не чужа – своя. Руками її не розведеш. То вглянемося в неї глибше, зробимо їй розтин. Щоб вчитися на помилках. На жаль, не чужих, а своїх.

І. Бєльчанський.