Бальзам на зболену душу
Кожному з нас, шановні читачі, час від часу потрібно оглянутися, щоб визначити, чи в тому напрямку рухаєшся, з якою швидкістю і куди тебе приведе ця дорога. Найкраще про це розповідають ваші листи. Ви висловлюєте свою підтримку чи незгоду з позицією газети або окремих журналістів, висловлюєте свою думку. Спасибі вам за це.
Особливо «зарясніла» читацька пошта після опублікування моєї статті «І біль, і радість, і печаль», де було процитовано лист однієї жінки з Куп’янського району. З огляду на високу грамотність у побудові словесних конструкцій я й висловив міркування, що ця жінка, певно, вчителька — не став докопуватися до того, хто вона насправді. Однак і цього припущення виявилося до-статньо для жителя села Іванівка Чугуївського району Анатолія Олександровича Шаталова, аби написати у листі до редакції таке: «А чи не такі це вчителі, що змушували відрікатися від своїх батьків — «ворогів народу», або які улесливо запитували у своїх учнів, що вони снідали сьогодні, щоб потім направити комсомольців з тичками шукати схований хліб? Змушений був кинути роботу в школі, — розповідає наш автор про себе, — коли стало нестерпно важко думати одне, робити інше, а говорити треба в залежності від того, де говориш: на кухні, в громадському місці чи ще десь. Особливо, коли дійшов висновку, що фашизм і комунізм одне й те ж саме.
Погроза цієї «вчительки» добитись того, що вас зневажатимуть ваші ж діти та онуки, дуже характерна для прибічників комунізму та фашизму. Для них треба завжди мати ворога, щоб почувати себе комфортно. Коли хто не згоден з ними — «Ваше слово, товарищ маузер».
Вони ніколи не зроблять висновок, що час комунізму позаду, пройшов і, певен, ніколи не повернеться. А вся ця руїна, врешті-решт, результат того царювання, що тривало 74 роки, коли вони «пошли другим путем».
18 жителів села Хотімля Вовчанського ра-йону в колективному листі дякують за те, що газета підтримує простих людей, в тому числі згадують і мене. Та не буду цитувати його, бо в окремих місцях листа, мені здається, хвалять нас і не зовсім заслужено — ми ж виконуємо свої службові обов’язки. Добре, що ви помічаєте все краще, однак ми знаємо, що й недоліків у нашій роботі ще вистачає. Але думка про те, що людині, яка обійшла всі владні коридори, залишається одна надія на газету, нас спонукує ще активніше працювати саме з листами читачів, де просять нашої допомоги.
Не до всіх добіжиш враз, інколи ми і за-пізнюємося, але будьте певні — жоден лист не залишається без ретельного вивчення та намагання прийти вам на поміч.
Переповнений поваги і, я б сказав, навіть любові прийшов лист з далекого Сахновщинського району. Жінка просить не називати її прізвище, бо після однієї публікації, де ми її назвали, у неї «телефон був аж червоний», так її «діставали» земляки за те, що висловила думку, з якою не всі були згодні. Тож вона розуміє мене, що також не можу на всіх угодити. Та й не прагну цього, коли вже відверто. Бо ж не флюгер я, аби крутитися на всі боки, звідки тільки вітер подме.
Переконання міняти важко, особливо коли вони у вас є і гніздяться глибоко. Мій дід був комуністом, мама також. Мене можна вважати комуністом у третьому поколінні. Мав би цим гордитися, та побачив облудність комуністичних ідей, особливо у втіленні наших вождів. У ті роки писав рідко — осмислював, що ж коїться з нами, з величезною імперією, з нашими переконаннями.
Кажуть, що тільки залізничну шпалу не можна зігнути, все інше гнеться. Так, жива людина не може не мінятися, але коли йдеться про відмову від ідеалів, які вважав своєю суттю, то це без втрат не проходить. Я припинив своє членство в партії, але і ні в яку іншу не вступав. Бо для мене прощання зі старими ідеями було особистою трагедією.
Що, мені подобається наше життя? Де там...
Ми часто збиваємося на манівці, кидає нас то вправо, то вліво, ми надто довірливі і часто сприймаємо щедрі обіцянки хитрих політиків за щирі наміри. Це все є, і нікуди нам від цього не дітися. Та треба бути зовсім сліпим, щоб не бачити, скільки вже зроблено на шляху побудови демократичного су-спільства. Скажімо, за останні два роки в нашій області проведено в селянські двори газу більше, ніж за десяток років до того. Ми стали забувати про віялові відключення електрики та газу, про борги по пенсіях.
А чи помітили ви, що в продовольчих магазинах вже майже нема чужих продуктів із «заморською пропискою»? Коли ви бачили так звані «ніжки Буша»? Все заповнено нашою продукцією, частина курятини продається на ринку Росії...
Що й говорити, дефіциту нема. З усіх його видів маємо лише один — дефіцит грошей. А так — все можна купити. Та коли вже відверто, то це і є закон ринку...
«Питання аграрної реформи я вивчаю по вашій газеті», — пише читачка з Сахновщини і розповідає, що газету не викидає, а дає прочитати сусідам і знайомим, окремі публікації вирізає і зберігає.
Щиро дякуємо вам за добрі слова. Вони для нас — як бальзам на зболену душу. Повірте, інколи й руки опускаються, та приходить ранок, і розумієш, що хтось же повинен і цю роботу виконувати — вести по-стійний діалог з читачами, радитися з вами і вчитися у вас.
Ніскільки не з меншою повагою ми ставимося і до тих листів, де не підтримують нашу позицію. Ми прагнемо розширити такий діалог. Бо поки ми обмінюємося думками, то ще можемо порозумітися, прийти до злагоди. Коли ж починаємо погрожувати...
Господи, чим нас ще можна налякати? Пройшли через голодовки, через знущання влади над простою людиною і тим більше над творчою, через ламання душ. Але такої погрози я ще не чув, як її висловив Михайло Степанович Ющенко з смт Вільча Вовчанського району: «Якщо не зупинишся, писако, то я звернусь до Є. Кушнарьова і обов’язково ксерокопію відішлю в «Сільські вісті». Не шкодуючи образливих слів, він ставить завдання, про що треба писати, ясна річ, з комуністичної точки зору.
Не заперечуючи нічого ні про дешеву ковбасу, ні про стабільні зарплати — все те було, сам знаю — все ж хочу наголосити на небажанні автора прислухатися до чужої думки і прагнення «заткнути рота» опонентові. Та це я сьогодні сприймаю спокійніше, ніж коли отримав того листа, де мене лякали неповагою моїх дітей і онуків.
Справді серйозного і глибокого листа на-діслав з Чугуєва М. І. Самусь. Не заперечуючи прочитаного на сторінках «Слобідського краю», він все ж просить, аби ми глибше розкривали теми, не боялися гострих питань. Бо нам вірять читачі. Коли б не вірили, то не передплачували б і не читали. Не вступали б у суперечку, щоб довести свою точку зору. Наш дописувач хоче бути, як сам пише, «господарем у власному домі», він категорично проти «брехливої слов’янської єдності, проросійського комуністичного дурману». Як тут не погодитися, коли і сьогодні чимало харківських газет розважального толку столицею називають Москву, пишуть про «нашу Думу» — ніби й не було стількох років становлення нашої незалежності, ніби нічого і не змінилося.
«Де ще, — ставить резонне питання автор, — державні мужі самі ж гальмують реформи..., борються проти української державності?» А й справді, не знайти подібних прикладів у світовій історії. Та чи не з по-дібних причин вирвався з грудей нашого Кобзаря зойк відчаю: «Доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха рідні діти її роздирають...»
Нам потрібна єдність. Ідея ця не нова, але все так же далека від реалізації. Бо наше етнічне поле так ретельно прополювали, що не просто на ньому пробитися до життя росточкам нової свідомості. Адже у нас і досі чи не найлайливіше слово в політичному лексиконі — націоналіст. Ніби наше головне завдання — знищення самого поняття нації і національного...
Важко порозумітися тим, хто молиться різним кумирам. Але ж треба. Для цього потрібно мати сміливість зробити перший крок назустріч. Я його роблю, вибачаючи всім авторам образливі слова на мою адресу. Вони мають повне право оцінювати мою працю за своєю шкалою цінностей. Та зрозумійте, що і мені треба мати таке ж право висловити свою думку. Це зовсім не відкидає вашу, лише почасти суперечить їй. Та в суперечках, як мовиться, народжується істина.
Будьмо людьми. Хоча це так непросто...
Юрій Крикливий.
