Бiлий лебiдь, чорний лебiдь
У тяжкі повоєнні роки з направленням Куп’янського сільгосптехнікуму вирушив Борис Матяж до далекого і невідомого Ленінграда. Саме там був сільгоспінститут, саме там мав здобувати науку.
Скільки та як їхав, треба описувати окремо. Та коли зупинився над ставочком з фонтаном посередині, то й про голод забув. Плавали лебеді, білі і чорні.
Що спонукало сільського хлопця сміливо кинутися у воду і плисти до дивних птахів? Бажання пізнання? Безпосередність, коли все хочеться помацати власними руками?
То був не пофарбований, а справді-таки чорний лебідь. Про таке він і не чув. І коли білий досить доброзичливо поставився до людини в басейні, то чорний хижо вигнув шию і зашипів, і злякався хлопець зміїного поруху, і рвонув назад. Прямо в руки міліціонерам.
З того часу багато води спливло, і не лише у штучних водоймах Петродвірця. Та спогад про чорного лебедя не полишає і досі.
– Що таке наше життя? – філософствує Борис Якович Матяж, заслужений пенсіонер, але все ще радник ради сільгосптоваровиробників Шевченківського району. – Вчинки, дії, порухи до них. І щоденний, та навіть щомиттєвий вибір між двома полюсами – добром і злом. Як ото між білим і чорним лебедем.
Ось воно – вибір. Життя нам пропонує кілька варіантів, і вже ми самі робимо вибір. Що миліше нашому серцю, що відповідає нашим переконанням, що інколи так глибоко приховане у наших душах, як і подумати не могли...
Люди, яких можна сьогодні назвати зрілими, виховані у старій системі координат – на засадах пролетарського інтернаціоналізму і морального кодексу будівників комунізму тощо. Наша єдність у непорушнім Союзі РСР ні в кого не викликала жодних сумнівів. Хіба ж могло бути інакше? Хто сумнівався, той у тайзі ліс валив, та ще й під конвоєм.
І раптом – референдум про незалежність...
Не забути того дня ніколи. Чужі люди обнімалися, на походження і мову уваги не звертали. І ширяв над нашими головами і долями білий лебідь, і помахи його крил були дружніми і теплими.
Десь, кажуть, демонтували пам’ятник Леніну, десь колгосп імені 17-го партз’їзду стали іменувати просто 17-им, хоча в районі усіх господарств нараховується менше. Та хіба в тому суть? Не руйнувати ми прийшли у цей світ, а примножити кількість добра, яка неминуче переросте в якість нашого життя. А дорога має лише тоді право на існування, коли веде до Храму...
Виросли на землі слобожанській культові споруди – церкви і каплиці. Вони не лише виконують своє безпосереднє призначення як дому для молитви, а й просто стали окрасою наших сіл і міст. І оце повернення народу нашого до батьківської віри, до моральних висот християнства стало чи не найкращим свідченням нашого вибору на користь сил Правди і Добра.
І в той же час нас так тягне на Захід, до Європи не в географічному розумінні, а в економічному і політичному, ба навіть культурному. Бо ж вся ота «развлекуха» носить чітко виражене європейсько-американське копіювання. А погляньмо на кіоски з газетно-журнальною продукцією – чого там тільки нема? І убивці-маніяки, і страшні історії з кров’ю та насильством, і такі технології в справі сексу, де душі і справді місця не знайти. Такої свободи нам хотілося?
Ніхто ж не хотів, щоб було гірше, навпаки – ми з днів отримання незалежності хотіли підняти рівень життя, то чого ж і сьогодні порівнюємо показники виробництва з тими, десятирічної давності? А може, і правий був Столипін, коли твердив, що ліберальні реформи у нас можна проводити лише при щільнішому закручуванні гайок?
Дивимось на Захід і не розуміємо, чого нема у нас таких порядків, як там. Скажімо, досить привабливо виглядає схема, коли багаті платять великі гроші для безробітних, на соціальні програми. Заздро поглядаємо на Швецію, мовляв, там переміг справжній соціалізм, а заодно і не дочекаємося, коли ж наші багачі стануть як не меценатами, то хоч трохи милосерднішими для принижених і ображених.
Що ж, за Адамом Смітом, сильний завжди повинен бути добрим, і ми нічого проти цього не маємо. Та на практиці все виходить інакше – не видно ні краплі співчуття до ближнього у очах власників «мерсів» та інших напівкримінальних бонз. Нам ближча теорія Чарльза Дарвіна, за якою виживає сильніший. Отут-то вже все точно. Тож і наш капіталізм має обличчя звіра, хиже та люте, хоча ми вже й пробували будувати соціалізм з людським обличчям.
Невже і справді нам потрібна свобода лише для того, щоб «вимкнути гальма» і творити, кому що завгодно?
Однак колись і в темних душах має проклюнутися щось живе, та коли б то не виявилося запізно. Кажуть же, що капітал починається з крові, та вже багачі у третьому поколінні вчать своїх дітей музиці і любові до народу, після чого ті знову роблять революції.
Довелося чути історію, більш схожу на легенду, але від того не менш повчальну. Подейкують, що славився багатством і маєтками козацький рід Галаганів. Та жадоба не знає меж, хотілося більшого. І от трапилася нагода: війська імператриці на ім’я Катька номер два шукали шляху на Січ. Щоб сплюндрувати, стерти з лиця землі це гніздо волі. Та це було неможливо, бо ж жили запорожці під опікою Матері Божої. Доки стоїть храм Пречистої, доки й не боялися козаки нікого.
Один з Галаганів за обіцянки нових ма-єтностей провів москалів, ті запалили храм, спалили і Січ. Не стало самого серця України.
Схаменулися Галагани – що ж наробили? Молилися, по всій землі нашій церкви будували, на школи великі гроші віддали. Та не кожен гріх замолити вдається. З того часу не родилося ні одного хлопчика в колись численному роду, вивівся він. Як і не було.
То й нащо ті статки, родові маєтки та землі?
– Все правильно, – погоджується Борис Якович Матяж, – так і має бути. Ми ніби знаходимося на схилі гори. Внизу чекає сита вечеря та гарна жінка, а вгорі, куди забиратися довго і тяжко, невідомо що. Просто і неначе й природно спуститися вниз, здатися на волю простим інстинктам. Але ж ми – люди. Народжені для чогось більшого, ніж набивати черево. Тож треба йти вгору...
– А ліньки...
– А я про що? Треба робити вибір. Земне тяжіння – то для грішного тіла. Душа ж ширяє в небесах і старості не знає. А нам щодня належить обирати, чи про тілесну насолоду дбати, чи душу леліяти.
Сьогодні словом «прагматик» називають людей, яких хочуть похвалити. А чи не приховується за ним звичайнісінький цинізм? Коли дякують лікарю і пропонують йому певну суму, звісно ж, для лікарні, то прагматик прийме доброчинний внесок, а хто відведе руку з пропозицією хабара? Знову ж таки все залежить від нашого вибору. Ось реальні гроші, а десь у повітрі витають химерні уявлення про добро і зло...
Білий лебідь, чорний лебідь...
Ми стоїмо біля храму і не можемо пояснити ні собі, ні людям, чого на дзвіниці господарюють тихі та мирні голуби, а нахабні ворони і наблизитися не сміють, здалеку споглядають за братами своїми і меншими, і слабшими.
Та хіба сила – то лише м’язи? Тож чому і досі підвішений на гаку за ребро князь-отаман Вишневецький на прізвисько Байда не плаче і не проситься, а кпинить з султана, висміює і його дочку поганую, і віру поганську?
Певно, і справді людина народжена для щастя, як птиця для польоту. А вже саме щастя – то сума добрих вчинків і помислів, і світ змінити на краще можна лише одним чином – примножуючи кількість добра на землі.
– А чи не дуже це піднесено звучить? – сумніваюсь я.
– Що ж, донизу котитися легше, – стоїть на своєму Борис Якович, і мені нічого заперечити. Та чи й треба?
Юрій Крикливий.
