Без права на забуття

За який час людина долає відстань у 20 метрів? Секунд за десять, напевно. Але якщо на 20-ти метрах розмістилося 234 альбоми людських сповідей, їх неможливо пройти навіть за годину.

Саме таку площу в Народній українській академії зайняла виставка, присвячена традиційному конкурсу «Історія моєї родини». На кількох учнівських столах розмістилося багато, на перший погляд, звичайних сімейних альбомів, дбайливо оформлених школярами та студентами академії.

Ось альбом Наталки Гога, чий предок, виявляється, був видатним артистом, солістом нашого театру опери та балету. А ось праця Антона Козакова, дідусь якого був відомим музикантом. «А мій тато – футболіст», – чую, і вже інша школярка показує мені медаль колишнього гравця «Металіста» Олександра Призетка...

Просуваюся далі і натрапляю на працю студента Антона Довгаля «Мій прапрадід, або Історія одного розстрілу». В ній – лише копії документів без жодних коментарів. Довідка про арешт 7 січня 1938 року: «Нэйбах Иван Иванович, бывший член ВКП(б), бывший зам. наркома коммунального хозяйства РСФСР... изобличается как участник антисоветской террористической организации правых... Арестовать». Уява малює картини того жахливого 38-го, коли серед ночі кованими чобітьми грюкали у двері, лякали людей, чинили обшук і когось із членів сім’ї забирали у безвість...

Гортаю альбом далі. Серце холоне від наступної сторінки. «Приговор». «Именем Союза Советских... приговорен к высшей мере наказания – расстрелу с конфискацией всего лично ему принадлежащего имущества. Приговор окончательный... приводится к исполнению немедленно». І кілька недбалих підписів.

А невдовзі родина Нейбах одержує постанову на арешт дружини Івана Івановича. На неї чекало восьмирічне ув’язнення за приховування «злочинів» чоловіка.

Наступна сторінка: «Приговор от 7 мая 1938 года по вновь открывшимся обстоятельствам отменить и дело прекратить за отсутствием состава преступления...» В альбомі лише кілька сторінок розділяють два вердикти. А насправді – два десятиліття зневіри і відчаю. Та не забуття! Упродовж кількох десятиліть діти й онуки Івана та Софії Нейбах намагалися відновити історичну справедливість, надсилали запити до судових та архівних установ, шукали місце поховання страченого прадіда. Нарешті у 1999 році вони отримали документи про його реабілітацію...

С. Юдіна.

Студентка відділення журналістики ХНУ.