Булижник як останній аргумент...

«Прослуживши 4 роки вчителькою початкової школи, я мала нещастя у березні 1913 року захворіти на туберкульоз верхівок легенів. Правлінням Харківського відділу Всеросійської ліги по боротьбі з туберкульозом з 21 липня цього року мене зараховано на напівплатне утримування у санаторію відділу, де перебуваю і на цей час і де здоров’я моє значно покращилося. Від правління дізналася, що у санаторію є два ліжка, оплачених губернським земством до 1 січня 1914 року. Одне з них займає фельдшерка Харківського сповивального училища Є. В. Шарабур. А друге, вільне, маю честь дуже покірно просити управу зарахувати за мною. Оскільки, заплативши за перший місяць свого перебування, я не маю можливості платити ще. А хвороба вимагає не менше, як три місяці лікування.

Ірина Байрочна, вчителька Валківського повіту».

Архівному документу із минулого сторіччя стільки ж років, скільки і протитуберкульозному санаторію, що у селі Ріпки Богодухівського району. Організований колись громадською лігою у панському маєтку, викупленому спеціально для лікування селян-туберкульозників, він знав різні часи. У радянський період сюди щомісяця приїздило 200–250 чоловік. Найвища точка Харківщини, що з усіх боків продувається вітрами, а поруч сонячні поля і мішаний ліс з віковічними дубами, крислатими липами, ялинами – унікальне місце для лікування цієї підступної хвороби. Земські лікарі знали, де влаштовувати такий заклад. Але от парадокс: переживши не одну війну і революцію, санаторій опинився майже на грані знищення саме у нашу добу, коли туберкульоз, як соціальна хвороба, прогресує й уже набуває рівня епідемії.

За останні 6 років у «Ріпках» змінилося кілька керівників. І кожний залишав після себе ще більше запустіння. «Бо, власне, вже керували тут не ті лікарі, – говорять пацієнти, – а ті, хто посів «хлібні місця» і мав високого покровителя. І, може, й «розтягнули» б увесь санаторій, якби не теперішній керівник, який прийшов сюди, як і колись земські лікарі, щоб лікувати людей, полегшувати їхні страждання. Не всім це сподобалося, йому протидіяли. Намагалися залякати, у тому числі й ті, хто по роду служби мав би захищати. Та головний лікар не зламався. Когось це не влаштовує. І ось нещодавно темної ночі у вікно його квартири хтось кинув два булижники.

– Допоможіть захистити нашого лікаря, – звернулися до редакції Г. Добролюбова, В. Мезенцева, Т. Лісовець, В. Чижевська і багато інших людей, які потерпають від важкої недуги. – Ми приїздимо сюди вже не один рік для профілактичного лікування. У кожного з нас чимало супутніх болячок – ішемія, гіпертонія, діабет. Адже туберкульоз – «мати» усіх хвороб. Важко боротися з ним через низькі матеріальні статки. Але ми, хворі санаторію «Ріпки», дуже радіємо, що, нарешті, у нас з’явився такий головний лікар, як Михайло Михайлович Назаренко. Він робить усе можливе й неможливе для відновлення нашого здоров’я. Та йому доводиться починати ледь не з «нуля». Чотириквартирний будиночок для лікарів колишні господарі спалили, коней покрали, розкурочили автомашину, майстерню. А відповідати нікому.

– Наш головний лікар смілива людина, – переконана лаборант-рентгенолог з більш ніж 30-річним стажем роботи у цьому закладі А. Ф. Пивоварова, – бо погодився прийти на таку руїну. Він почав працювати з осені 2000 року і відразу взявся за ремонт, якого тут не було давно. До нього працював один корпус, де лікувалося 30 чоловік. А цього літа щомісяця більше 70 чоловік відпочиває. Відремонтовано два корпуси – чоловічий і жіночий, зроблено ремонт їдальні.

– Дивіться, – показує завгосп М. К. Кухаренко приміщення котельні, де не так давно засклили вікна. – Відновлюємо її роботу, готуємося до зими.

Новий директор, як зазначила головний бухгалтер Т. В. Слєпухіна, прийняв господарство, де борг на 1 січня минулого року складав майже 22 тисячі гривень. Нині залишилося тільки 5 тисяч. Вижити допомагає відновлене підсобне господарство – чотири корови, сад, город. Завдяки цьому в меню постійно молочні продукти, фрукти, овочі. М’ясо – через день. А взагалі зі свого городу на зиму заготовили 2 тонни картоплі, 400 кг ранньої капусти, 100 літрів томатного соку, 350 кг огірків тощо. До речі, на заготівлі сіна для худоби, як свідчать хворі, працює і головний лікар.

– Він відразу ж вигнав звідси і несунів, – наголошує М. С. Чернишова, – за те йому і мстять. Раніше ж санаторій, як прохідний двір був. Деякі начальники сюди, як на власну садибу, заїздили отоварюватися. І трактори, бувало, їхали через нашу територію, де росли бур’яни. А він огородив її дротом. Впорядкував. Подивіться, скільки квітників.

– До того ж тепер тут немає тих, хто обіймав невисокі посади, але тримав усіх і усе у своїх руках, бо мав високих покровителів, – говорить Г. І. Добролюбова.

Сам головний лікар співробітниками задоволений: «З ними можна і в розвідку йти». От тільки проблем багато. Немає будинку для лікарів. Ведучий спеціаліст, лікар-фтизіатр В. П. Ольховський, який понад 40 років лікує людей, тулиться в одному з приміщень санаторію. До речі, під час пожежі, причини якої ніхто так і не з’ясував, загинула його унікальна бібліотека, що він збирав усе життя.

– Наші лікарі, – говорять люди, – живуть у незадовільних умовах. Ми молимо Бога за них, може, пошле якогось спонсора, щоб збудувати будинок для лікарів. Бо якщо підуть вони звідси, хто ж прийде працювати сюди?

Прагнучи захистити медиків, хворі порушили гострі соціально-побутові і морально-етичні проблеми. Вони прохають розслідувати, нарешті, низку крадіжок, скоєних у Ріпках. «Хтось прагне довести Назаренка до інфаркту», – запевняли вони мене. І навіть називали конкретні прізвища. Але ж, як мовиться, не спійманий – не злодій.

Я попрохала прокоментувати ситуацію В. А. Липчанську, голову Сазоно-Баланівської сільради, депутатом якої на останніх виборах обрано М. М. Назаренка:

– З приходом такого лікаря санаторій став відроджуватися. Люди його поважають. Звичайно, у сім’ї не без виродків. Тим, хто все виносив з санаторію, він прикрив лазівку. Їм це не сподобалося. А для багатьох людей він робить дуже багато. Ніколи не відмовляє.

У Ріпках живуть переважно пенсіонери, багато хто колись працював у санаторії. Цього року їх усіх безкоштовно місяць пролікували. Почергово, по 5–6 чоловік. А до першого вересня головний лікар зі своїм колективом допоміг підготувати школу, відремонтувати дах Будинку культури, що давно не працював. Тут вперше за стільки років концерт влаштували, селяни були вдячні, що про них згадали.

На цьому можна було б і поставити крапку. Та як бути з отими булижниками, кинутими у вікно будинку лікаря? Це вже ж не камінь за пазухою, а камінь, що ним прагнуть влучити у серце. Цікаво, чи зійде це з рук зловмисникам?

Н. Чернова.