Чорнобиль – зона героїзму і виживання
Медаллю «За працю та звитягу» нагороджено 4 квітня цього року голову Харківської міської громадської організації «Союз Чорнобиль України» С. М. Нечепоренка. У нашому регіоні поміж керівників громадських об’єднань він єдиний, хто має таку відзнаку. Проте С. М. Нечепоренко вважає свою медаль не особистою заслугою, а даниною поваги й шани усім харківським чорнобильцям, об’єднаним міською громадською організацією. Наш кореспондент взяв інтерв’ю у С. М. Нечепоренка.
– Сергію Михайловичу, коли і як народилася ваша організація?
– Вона виникла з громадського руху чорнобильців, що, до речі, на теренах колишнього Союзу вперше стартував саме у Харкові. Було це 6 серпня 1988 року в день чергової річниці американських бомбардувань Хіросіми та Нагасакі. Харківські ліквідатори, які на власні очі вже бачили, що таке атомна трагедія, зібралися у парку Артема, щоб сказати своє «ні» атомній небезпеці. Нам протидіяли, розганяла міліція... Але згодом саме кістяк того руху об’єднався у міську громадську організацію.
– А як ви вважаєте, чому перша чорнобильська акція протесту виникла саме у Харкові?
– Харків одним з перших у Союзі послав на ЧАЕС найчисленніший загін ліквідаторів. 25-а бригада хімзахисту, що виконувала роботи по дезактивації у зоні, розгорнулася на базі харківського хімполку. І два батальйони пожежників, які працювали там у перші дні, теж були сформовані на Харківщині.
– Ви, як лейтенант запасу, тоді теж були серед перших, залишивши вдома дружину з двома маленькими дітьми. Знаю, що на зборах вас відразу обрали керівником парторганізації батальйону радіаційної розвідки і дозиметричного контролю. Що найбільше запам’яталося тоді?
– Мітинг на початку травня. Виступав генерал-лейтенант, прізвища його не запам’ятав, а слова врізалися у пам’ять: «Чи довго нам працювати тут – ніхто не знає. Знаємо лише одне: зараз у скрутну годину допомогти країні може і повинна тільки армія. Надія на вас». Мою дружину, до речі, теж звати Надією. А ще часто згадую слова Олександра Степановича Масельського, який дуже тепло ставився до нас: «Синки, я вас туди посилав, я вас і захищатиму».
– А як нині захищені чорнобильці? Як їм живеться й виживається?
– Важко. І з роботою, і з лікуванням, і з оздоровленням. Усі чомусь вважають, що у чорнобильців найбільші пенсії. А її середній розмір 204 гривні. Зараз на Харківщині 2,5 тисячі чорнобильців, які працювали там у травні-червні 1986 року, отримують пенсію у 151 гривню. Йдеться про тих, хто брав участь у ліквідації наслідків атомної катастрофи у складі військових частин. Облдержадміністрація доручила відповідним управлінням розв’язати це питання до 26 квітня 2001 року, але воно донині не розв’язане. Тож як прожити людині з «букетом чорнобильських захворювань» на 151 гривню? Тому не тільки від набутих хвороб, а й від безвиході йдуть з життя чорнобильці, причому добровільно, у віці 47–53 роки.
– Сергію Михайловичу, ваша громадська організація має благодійний фонд пам’яті жертв чорнобильської катастрофи...
– Три роки тому у Молодіжному парку Харкова було відкрито пам’ятник чорнобильцям. Проект безкоштовно зробив член цього фонду Сергій Ігоревич Ястребов. У травні 1986-го ми були з ним в одному батальйоні. Фотографувати на той період там нічого не дозволялося. Але Сергій малював у вільний час, здебільшого портрети ліквідаторів. Минулої суботи біля пам’ятника, зробленого за його проектом, ми посадили 50 дерев, курсанти-пожежники впорядкували територію, посадили ялинку. Хочемо перетворити цей пам’ятник у меморіальний комплекс.
– Яку чорнобильську проблему зараз вважаєте найнагальнішою?
– Найголовніше зараз – зберегти чорнобильський комітет у Верховній Раді. Колись це був самостійний підрозділ. Потім його об’єднали з комітетом з екології. Ми побоюємося, що тепер його взагалі можуть ліквідувати, оскільки «зелені», які опікувалися чорнобильськими проблемами, не пройшли до парламенту. Тому від імені нашої організації звертаюся до новообраних народних депутатів України від Харківщини з проханням – допоможіть відновити комітет у справах чорнобильців у Верховній Раді. Не можна робити вигляд, ніби із закриттям ЧАЕС «закрито» всі чорнобильські проблеми. Адже є люди, які працювали у зоні атомної катастрофи. Є їхні проблеми, від яких суспільство не повинне відгороджуватися й відвертатись.
Н. Чернова.
