Дим замість дивідендів,
або Чому потерпає колектив Первухінського цукрозаводу?

Селище міського типу Гути, що поблизу Богодухова, виросло навколо цукрозаводу більше ста років тому. Кожний, кого тут зустрінете, прямо чи опосередковано, а причетний до нього. А більшість таких, як перший заступник голови правління ВАТ «Первухінський цукрозавод» Л. М. Рєзнік, з діда-прадіда цукровари і про інше життя не мріють. Завод для них завжди був годувальником і надією, та то було, як написав нам мешканець сусіднього села Павлівка М. А. Карпенко.

За словами голови правління ВАТ В. Д. Дендебері, потім наче хтось нашептав. Ще десять років тому намітилися деякі збої у виробництві солодкої продукції. А згодом – спад 1996-го, коли на завод поступило значно менше сировини порівняно з попереднім роком.

Цей тривожний сигнал керівництво цукрозаводу належним чином не проаналізувало. А шкода. Тому що сировини в основному з двох районів – Богодухівського і Нововодолазького, які ще з радянських часів прикріплені до цукрозаводу, – було надто мало. Тим паче, що намітилась тенденція зменшення плантацій цукристих.

А ще раніше завод отримував цукор-сирець. І це допомагало колективу тримати пристойні обсяги виробництва. А тепер і його не стало. І, незважаючи на те, що підприємство приватизували, спостережна рада і правління акціонерного товариства всерйоз так і не визначили оптимальних шляхів розвитку заводу, сподіваючись на постійну допомогу держави, бо, мовляв, у неї ж 51 відсоток акцій, що зосереджені серед сільськогосподарських підприємств – здавальників цукрових буряків.

Тепер такі господарства реформовані. І цукрозавод залишився наче не при ділі. Правонаступники реформованих колишніх КСП не завжди зважують на традиції і колишні планові правила гри, торік везли буряк вже туди, куди їм вигідніше було, частенько і мимо Первухінського цукрозаводу.

А тут ще керівництво його дуже полюбило бартерні обміни. І не відмовилось від них навіть торік, коли уряд і Президент однозначно сказали «ні» таким розрахункам. На заводі вибудували схеми, від яких голова обертом іде. Згідно з однією з них, завод розплачувався з сільськогосподарськими підприємствами цукром, але при цьому його недодавав на суму, необхідну для закупівлі ними насіння... Ну, і так далі. На велику обізнаність цієї схеми не претендую. Просто не зрозуміло, навіщо це робилося? Не розуміють цього і багато працівників підприємства. Адже кількарічний бартер вщент «вимив» оборотні кошти.

Були, звичайно, і об’єктивні причини погіршення роботи колективу. Та вони – ніщо порівняно з бартерними обмінами, прорахунками у визначенні розвитку підприємства, нехтуванням думками працівників, поганою підготовленістю до минулого сезону цукроваріння. Свідчення тому – поломка газової печі.

Свого часу кинулось правління рятувати становище і уклало договори на поставку сировини з більшою кількістю сільськогосподарських підприємств, причому не тільки колись «своїх», а й з інших районів області і навіть сусідньої Сумської та деякими приватниками. Призначили також ціну за тонну буряків – 160 гривень, дещо більшу від середньостатистичної по Україні. В. Д. Дендеберя про це розповідав з гордістю. Але зі слів працівниць заводу, які прізвищ не називали, хоча розмова відбувалася за присутності заступника голови правління Л. М. Рєзніка, стало зрозуміло, що оті 160 гривень завод часто платив за... неякісні, недозрілі і прив’ялі буряки з низькою цукристістю. Жінки їх ще охрестили «хвостиками». Виходить, що завод переплачував сільськогосподарським підприємствам і все більше «залізав» до боргової ями.

Тож з кредиторами розрахуватись не зміг. В тому числі і з підприємством «Коксохім», якому, до речі, борги не повертав три роки. Та от нещодавно ті борги перебрав концерн «Європейський», котрий, зрозумівши, що гутянські цукровари ближчим часом їх не сплатять, подав позов до агентства по банкрутству.

Якби ж то тільки «Коксохіму» було заборговано, а то ж ще багатьом бурякоздавальникам. Тільки з приватниками майже розрахувався. Заборгував незначні суми тільки двом. А всього підприємство має боргів близько півтора мільйона. На яку вже зарплату тоді сподіватися людям?

Слюсарі П. І. Педан, І. П. Топчій, О. В. Мірошниченко, газоелектрозварник М. М. Пушкар, кочегар О. К. Андрейшин, а також працівниці теплоелектроцентралі заводу скаржились на те, що з жовтня минулого року вони заробітки не отримують. А до того замість грошей видавали цукор.

– Чи звертались ми до керівників заводу? – перепитали робітники. – Так вони ж від нас... втікають. Спілкуватись не хочуть. Зборів не проводять.

Зараз В. Д. Дендеберя намагається врятувати становище. Віднайшов у Харкові санаторів, які попередньо погодились співпрацювати з цукрозаводом. Але відчуття таке, що потяг уже рушив, і всі це розуміють, а Володимир Дмитрович намагається переконати себе і колектив, що вони теж їдуть.

М. Снаговський.