До 150-річчя від дня народження Панаса Мирного
«З живого слова скуй самопали!..»
...Остання чверть ХІХ і початок ХХ століття... Стогне під царськими утисками пореформена Росія. У містах і селах спалахують народні бунти. Наближається перша російська революція. У цей час в Україні один за одним виходять друком різножанрові літературні твори якогось Панаса Мирного. Реалістично відтворюючи сувору правду безправного життя трудового народу, вони швидко привернули увагу читачів свіжістю, глибоким психологізмом, пристрасністю авторської позиції. «Свіжий і сильний талант», – не забарився відгукнутися зі Львова Іван Франко.
Поліція збилася з ніг, шукаючи «крамольного» письменника. Начальник Полтавського жандармського управління шаленіє: що то ще за «Мирний» об‘явився, котрий своїм пером сіє смуту і крамолу? А він, скромний працівник казенної палати Панас Якович Рудченко, жив якраз у самій Полтаві, ходив полтавськими вулицями і тільки власному щоденнику міг довірити своє ідейно-естетичне кредо: «Я язик собі вирву, коли він не заговорить так, щоб каміння завило, щоб у бездушні трупи урвався світ правди і любові».
Тут, у будинку, де він прожив сімнадцять років, де до 1974 року мешкав його син Михайло, де все стоїть так, як і 79 років тому, з особливою силою відчуваєш душевну велич і гуманізм цієї людини, котра, з вражаючою художньою силою змалювавши трагізм знедоленого народу, вустами свого бунтівного героя проголосила: «Не даєш ласкою, оддаси силою».
Панас Мирний був глибоко обізнаний з передовими революційними ідеями визвольного руху в Росії та Україні. І не тільки обізнаний – він брав активну участь у політичних гуртках. У другому томі «Словника діячів революційного руху в Росії», виданому в 1931 р., знаходимо цікаве свідчення: «Рудченко, Афанасій, бухгалтер губернського казначейства в Полтаві. За агентурними відомостями, належав з 1875 р. до революційного гуртка, який був утворений у Полтаві, під час обшуку в нього в тім же році знайдено заборонені книги».
Своє творче покликання Панас Рудченко визначив ще в юності. Так, 27 лютого 1870 р. він записує у «Щоденнику»: «...показати безталанну долю життя людського, високую його душу, тепле серце... то б моя надія справдилася». Та вже через місяць, 29 березня, читаємо: «Прокляте життя! Чого ж я хочу од його? Що я хочу зробити сам у своїй німій самотині? Між люди! У справжнє життя! Хай воно тебе посіпає, хай зачіпає, – отоді, може, і вийде що, як не звихнеться сила, як не запліснявіє серце!». Ні, сила не «звихнулась і серце не запліснявіло», бо жила в цій людині велика любов до рідного краю.
Нещодавно в архівах письменника виявлено листа Михайла Коцюбинського до Панаса Мирного від 10 липня 1898 р., в якому він писав: «Ваші твори мали великий вплив на мене. Опріч величезного літературного хисту, який зразу зачарував мене, я бачив у них широкий та вільний розмах думки – власне те, чого не стає мало не всім белетристам». У 1953 р. до Полтави надійшов лист від чеського літературознавця та перекладача М. Невролі. «Горький говорив Кандибі (О. Олесь), – читаємо в листі, – що цей твір («Хіба ревуть воли, як ясла повні?») справив на нього сильне враження і що сам Мирний за глибиною психологічного аналізу і реалістичного зображення дійсності схожий на російського Толстого».
Знайомлячися з творчістю письменника, мимоволі намагаєшся уявити, яким був за життя Панас Якович. Високий на зріст, сутулуватий. Довга борода спадає на груди, зосереджений, вдумливий погляд. За вдачею – скромна людина, у розмовах – привітна і добродушна. Розповідають, у повсякденному житті Мирний був дотепним гумористом і чудовим оповідачем. Та менш за все він говорив про свої прекрасні літературні твори. Складалося враження, що навіть намагався приховувати свій великий письменницький талант.
До кінця письменник не бажав розкривати свого літературного псевдоніма. Факт вельми рідкісний для маститого літератора. Працівники музею розшукали листа Мирного до лікаря Зубковського, в якому письменник мотивує своє небажання розкрити псевдонім. Минав 1919 рік, можна було вже й відкритися, не боячися царської агентури, але: «Що стосується питання про розкриття мого літературного псевдоніма, то дуже б Вас прохав не робити цього, хоч багато моїх знайомих знають, хто такий «Панас Мирний», але я за свого життя не хотів би рекламувати свого прізвища, серйозно вважаючи себе негідним тих прославлень, які створилися навколо ім‘я Мирного. Нехай, коли я помру... – продовжує Панас Якович, – люди дізнаються, хто я і що доброго зробив для своєї Вітчизни, якщо тільки дійсно зробив що добре. Але сам я насправді вважаю, що зробив так мало, незважаючи на наміри, що не варто про це й говорити». І це казала людина, котра залишала нащадкам багатющий художній скарб – близько ста оповідань, три повісті, чотири поеми, п‘ять драматичних п‘єс і два монументальних романи.
Перу Панаса Мирного належить переспів українською мовою геніального «Слова о полку Ігоревім». Переклад був настільки вдалим, що його в 1896 році надрукував львівський журнал «Зоря».
У скрутні часи реакції він мав мужність проголосити: «З слова живого скуй самопали і з ними між люди іди».
Олександр Ємченко.
(«Історичний календар»).
PING Banner Network
