Дощ іде в «Денеде»
— Тихо! Ша!
Петро Панасович сторожко піднімає вказівного пальця вгору, ніби хоче щось показати на стелі. Всі замовкають. Слухають радіо.
— … на всій території сонячно, лише де-не-де пройдуть дощі…
Гопанюк похмурніє. Це ж треба, у всіх людей жнива як жнива, а у них знову дощитиме. І то ще нічого не значить, що не вказано точно, де ті дощі пройдуть — усі в селі переконані, що йдеться саме про них. «Денеде» — так хтось жартома назвав їхній райцентр, котрий мав, ясна річ, свою назву, та саме оте «де-не-де» точніше відбивало суть подій, що в цих місцях відбувалися, тому й нова самоназва прижилася. Навіть шофер автобуса, що курсував по селах і доправляв усіх до району, оголошував:
— Доїхали до нашого «Денеде». Ось воно. Готуйтесь до виходу.
Ще залишилося на районних конторах вивіски поміняти, ото й зовсім нова назва здолає стару. А що? Жодного разу про свій райцентр люди не чули нічого хорошого, але, як виняток, тут також щось траплялося. Так що всі знали, коли по радіо звучать слова «інколи», «подекуди» та «де-не-де», то це про них. Бо коли у всіх все нормально, то тут — точно тобі «Денеде»…
Якщо люди сіють, тут така багнюка, що і до поля не доїхати. Навколо всі хліб збирають, а тут знову дощить. Зате вже взимку, коли діти з навколишніх районів на санчатах з гірок з гвалтом спускаються та ковзанами пробують лід, то тут суцільна тобі відлига.
— А що? Нас же попереджали. Говорили по радіо, що де-не-де буде тепло…
Та хто буде гніватися на погоду? Вона така, яка є, і тут нічого не вдієш. Треба змиритися. Хоч і не хочеться.
На роботу можна було б і не ходити. Поперек ломило, кашляти став. Та як подумає, що дружина над ним цілий день буде квоктати, то вже краще помісити півгодини грязюку та добратися до тракторної бригади. Обіду в дощ вивозити не будуть, то вони на електроплитці собі чаю заварять, а сала з хлібом знайдуть, на тому можна і до вечора протриматися. На людях воно веселіше, ніж вдома.
Як у воду дивився…
Трактористи за петельки хапали Гнатка, той слабо боронився, клявся, що ні сном, ні духом не відає, хто б то міг таких збитків наробити…
У чотирьох тракторів були розбиті фари. На одній виднілися сліди крові, неподалік лежав уламок цегли. Хтось нею лупив по склу, аж доки не порізався. Хто?
Випадкові люди сюди не добираються, бо ж далеко за селом, а свої такого не зроблять. Хто ж таке скоїв?
Осібно від гурту стояв Андрій Полукіпок. До нього й підійшов Гопанюк:
— Кажи, що знаєш.
Андрій пробував прикурити сигарету, вона була геть мокра, тож затоптав її чоботом:
— Моя вина.
Кажуть, що інколи настає така мить, що й на базарі западає тиша, та не кожному щастить той момент вловити. Враз всі погляди сфокусувалися на Полукіпкові. Він побив фари? П’яний був? Так на нього це не схоже. А що сталося?
— Хто з вами, дядьку Гнате, цієї ночі був? Кажіть уже, чого там…
Гнатко сів на мокру лавочку, відставив свою милицю. Відсапував.
— Не хотів тебе видавати, та коли ти сам просиш… Опшім, приволік мені Андрій ночувальника. Гарапник тут був. А коли я прокинувся, його вже не було.
— Ти толком можеш щось пояснити? Деталі давай, подробиці, — вже трохи заспокоївся бригадир.
— Мабуть, краще я, — пробасив Полукіпок. — Це ж я вчора знайшов його побіля скирти. Підпалити хотів, гад…
Вчора Андрій лущив стерню. Опускалася ніч, а з нею й мжичка сіялась над полем. Все частіше доводилося зупинятися та очищати диски. Аж доки не сплюнув — хіба ж це робота, коли метр їдеш, а півгодини стоїш? Та й солярки було мало, якраз, щоб до бригади добратися.
Враз примітив якусь тінь, що майнула під свіжою скиртою соломи. Хто там? Чого криється? Може, парочка якась зручного місця шукає?
Цікавість взяла гору. Зістрибнув з трактора, пішов до скирти, ніби за потребою.
Якась людина, відвернувшись від вітру, черкала сірником по коробці. Прикурити хоче? Теж мені, знайшов місце — під скиртою. Зараз мокро, та дивись, як спалахне, пожежі не минути. Бо солома горить швидко, хоч і вологе зверху.
— Не підходь! — прошипів чоловік. — Уб’ю!
Тракторист упізнав Гарапника. Той ще у війну служив німцям, десь за Уралом тоді ліс пиляв,а на старість повернувся у свою стару хату, там і жив відлюдьком.
— Не підходь, кому кажу!
Бородатий дідок виставив перед собою тригранного терпуга, тримав його, як ножа. Руки трусилися, голос тремтів, очі хижо виблискували. Він був схожий на загнаного у безвихідь звірка, який намагався злякати когось набагато сильнішого своїми вже ослаблими кігтями.
Андрій на його слова не зважав. Спокійно забрав терпуга, а коли торкнувся його руки, то відчув, яка вона гаряча. Все ясно, горить старий. Температура у нього. Промок до нитки, весь труситься, як у пропасниці.
— Не підходь…. — лише прошепотів і звалився, мов сніп.
Полукіпок підхопив його, підняв на руках. Поніс до трактора.
— Який же ви, дядьку, легенький. І нащо вам та скирта далася? Ну, підпалили б, то й що? Хіба раз вони у нас горіли? Теж мені, шкідник знайшовся… Ворог народу, мать його…
Вже коли доїздили до польового стану, старий завовтузився. Відігрівся, від благенької фуфайчини аж парувало. У світлі фар вихоплювалися з темноти бетонні стовпи, далека лісопосадка. Поле і поле.
— Куди везеш? До енкаведе?
— Та кому ви потрібні, дядьку. До бригади довезу, там і переночуєте. А ранком додому підете.
— Кажеш, не потрібен нікому? За що ж ви так? Хіба я не людина? А ви до мене, як до мухи… Ще всім вам покажу.
У тракторній бригаді було темно, світилося лише віконце в маленькому будиночку, де готувався до сну сторож. Не дуже він зрадів гостю, просив Андрія, щоб той його додому відвіз, а не залишав наодинці з ним, безборонним і богобоязливим — а ну, як почне викидати свої поліцейські ко-лінця? Може, краще зв’язати, чи що?
— Ви, дядьку, наче з груші впали. Таке скажете. Краще налийте йому в кружку свого смердючого самогону, хай зігріється.
— Може, ще й чаю йому закип’ятити? — скривився скупий сторож, але пляшку зі сховку видобув і щось там накапав. — Не думав і не гадав, що мені, інвалідові війни, доведеться ходити біля поліцая. Така наша жисть.
Андрій, як і всі в селі, знали, що Гнатко сп’яну в Києві під трамвай попав, ото й по-збувся ноги, але зараз сперечатися не став. Хай там буде й гречка, аби не суперечка.
Що снилося нашим героям тієї ночі, достеменно не відомо. Гнатко, певно, знову всю ніч воював зі своєю Килиною, бо заховала десь миличку і не випускає з хати. Андрій же снів майже ніколи не бачив, а коли й бачив, то не пам’ятав.
Зате не заснув старий Гарапник. Про що думав? Про свою непотрібність у цьому житті? Що не так прожив, та вже і не повернеш?
Коли б наштовхнувся на ворожнечу, осуд чи навіть фізичний опір, то сприйняв би як належне. Лютили ж байдужість. Приїхав, став у міліції на облік, ото й все. Ніхто його не потурбував, як і він. Жили окремо — село своїми клопотами, він своїми. Розійшлися, як два поїзди, що ніби і мчали назустріч один одному, та вже й віддалилися та зникли з виду.
Але він ще може, він ще о-го-го… Не вдалося скирту підпалити, не зміг. То зробить, що може. І ховатися не буде. Хай беруть його, хай катують. Хай навіть заб’ють, адже це так не минається. Аби тільки не оминали, як кавалок на стежці.
Тихенько встав і обережненько, щоб двері не скрипнули, вийшов у темінь. Мряка уже стихла, але небо було обкладене хмарами. Темно і тихо.
Згодом очі звикли, почав розрізняти контури тракторів, недалекої лісосмуги. Виколупав цеглину, що ними було огороджено клумбу, пішов до тракторів. Ударив раз, ще раз. Посипалося скло. Ще раз і ще, по «очах» другого трактора. Щоб не бачили дороги перед собою, щоб…
Цеглина ковзнула, рука наштовхнулася на уламок скла. Закапала кров. Він її і не бачив, просто чув, як струменить з нього і зрошує землю…
— Що ж будемо робити? — запитав Гопанюк хлопців. — Хто напише доповідну? Андрій? Гнатко?
Трактористи ховали очі. Морду набити — це б можна, але ж не зі старими воювати. А писати вони не любили. То хіба обліковець Джмола, але його на цю пору не було під рукою. Та й навряд, щоб він погодився — не той жанр.
Василь Гайовий уже відгвинтив фари свого «Білоруса», вертів їх у руках.
— А нема у вас заначки, Панасовичу?
Підняв на нього очі і все зрозумів, як і завжди, з півслова. Не про приховану пляшку питали, а про резерв, що повинен бути у кожного хорошого господаря. Бо коли підеш за фарами до складу в центральній майстерні, то просто так там не дадуть, а з дозволу інженера. А той запитає, чого це враз аж вісім фар треба, змусить писати пояснення. Так тими паперами замордують людину, що хоч з мо-сту та в воду. Тож для того й тримали резерв.
— Та щось знайдеться, — почухав потилицю бригадир, — але ж не всі вісім. От ти, Андрію, як призвідця…
— Хто-хто? — поцікавився Василь. Йому аби зуби поскалити, то така вже людина.
Полукіпок все зрозумів. Треба взяти частину удару на себе. Розповість інженерові якусь баєчку, як він випадково у щось там ударився. Тільки продумати треба, щоб було схоже на правду.
— А Гарапнику все так і минеться? Хай ще приходить і виводить з ладу колгоспну техніку? — побачивши, що йому нічого не загрожує, грав роль колгоспного активіста Гнатко.
— Та ні, не минеться, — спохмурнів Гопанюк. — За те, що сторож уночі спав, а не сторожував, оголошую йому догану. Мало? Можу написати доповідну…
Гнатко тільки сплюнув і пішов оглядати своє господарство. Може, ще щось знайде на свою голову? Бо що б у колгоспі не трапилося, а завжди винен він. Знайшли крайнього.
Сіявся дрібний, зовсім осінній дощ. А стояла ж жнивна пора, і дощів не обіцяли по радіо, хіба що де-не-де…
Ю. Крикливий.
