Єфремівське всеспалення
Людська пам’ять, наче губка, вбирає
в себе всі віхи нашої історії, в тому числі й скорботні. Але чомусь так трапляється, що до одних трагічних подій прикута загальна увага,
як данину загиблим зводять меморіальні комплекси, проводять щорічні гучні широкомасштабні заходи. Інші ж перебувають у забутті, неначе для них не знаходиться місця на тлі загальної трагедії, пережитої українським народом у буремні дні Великої Вітчизняної війни.
Приміром, про те, що сталося у селі Єфремівка, що на Первомайщині, 60 років тому, десятиліттями нагадувала лише скромна меморіальна дошка, дещо схилена часом, встановлена на повороті автошляху, що веде до сусідньої Семенівки. Ці села — Єфремівка і Семенівка — мають лише адміністративний поділ. Насправді ж вони — одне ціле. Для їхніх мешканців багато чого було, є і буде спільного. Колись — радгосп «Більшовик». Один на всіх. Одна сільрада. Одна школа. Одна дорога, що веде до райцентру. І одна на всіх велика трагедія, що сталася 17 лютого 1943 року.
Років п’ятнадцять тому вже писав про неї. Готуючись до публікації, навіть в архів звертався, прагнучи отримати більш ширшу інформацію. Але на той час з якихось незрозумілих для мене й досі причин ці відомості виявилися забороненими не лише для розголошення, а й для ознайомлення. А те, що дозволялося почерпнути з офіційних джерел, мені дуже добре було відомо з розповідей мого нині покійного діда, учасника Великої Вітчизняної війни Івана Степановича, моєї нині тяжко хворої бабусі Лідії Максимівни, численних далеких і близьких семенівських родичів.
Взимку 1943-го тут точилися жорстокі бої, села кілька разів переходили з рук в руки. 15 лютого у Єфремівку уві-йшов підрозділ дивізії СС під командуванням майора Іохіма Пайпера. А наступного дня на сільському вигоні приземлився літак з есесівським генералом. З боку сусіднього села аеро-план обстріляли радянські солдати. Генерала поранили. Його терміново завантажили в літак, який одразу ж знявся у небо. Після цього есесівці за наказом Пайпера й приступили до «зачистки» населених пунктів. Через дві доби замість хат у селах диміли згарища, поряд з якими — розстріляні, спалені діти, жінки, старі. Головні ж події розгорнулися 17 лютого, коли в Семенівці фаши-сти розстріляли 412 мешканців, а в Єфремівці — 220. А перед цим зранку зібрали 240 чоловік начебто для розчистки дороги, загнали у церкву і спалили. З цієї вогненної домовини дивом вдалося врятуватися лише сімом. Двох з них наступного дня знайшли і розстріляли гітлерівці. Ще один загинув на фронті. Інші вже померли. Свого часу зустрічався з одним з них — І. П. Дорошиним, який проживав уже в районному центрі. Довго розповідав він про жахливу правду того дня, про те, як з церковного вівтаря у натовп строчив німецький кулемет, як від вибухів гранат гинули люди, як потім есесівці ходили, добивали поранених, обливали пальним і палили. Моторошно було від цих розповідей, від відвідання вкотре семенівського цвинтаря, де в родинних могилах покояться цілі сім’ї...
Згодом, у так звані «за-стійні часи», треба думати, на честь якогось чергового ювілею, було вирішено увіковічити пам’ять спалених і розстріляних мирних жителів, а також воїнів, які загинули, визволяючи села. Ось тоді і з’явилася на околиці двох сіл на узбіччі автошляху меморіальна дошка. А напроти через дорогу заходилися будувати щось на зразок меморіального комплексу. З бетону возвели постамент, насадили ялинок. Житель Єфремівки Олександр Антонович Страхов (на фото), будинок якого розташований неподалік того місця, де стояла спалена церква, розповів, що й пам’ятник спеціальний виготовили. Який — не відає. Але точно знає, що був такий. Привезли на склад, а коли вже треба було встановлювати, зачепили тросом автокрана, підняли, а він упав і розбився. Нині ж улітку на цьому «запланованому» пам’ятному місці пасуться кози й телята, поступово руйнується бетонний постамент. А щодо ялинок, напевно, можна здогадатися, що з ними сталося. Хтось уже давно позрубував верхівки і зустрів із зеленими красунями новорічні свята. Кажуть, що час гоїть. Невже до такої міри? Що стосується церкви, то вона напівзруйнована простояла до, принаймні, 1952 року — цьому є документальне підтвердження. Згодом її розібрали...
Проте пам’ять все ж живе. У серцях, душах єфремівців і семенівців, проявляється у безкорисливих вчинках. Поряд з тим місцем, де 60 років тому у церкві згоріли 233 мешканці сіл, стоїть «стан-дартний» пам’ятник, — простоволосий, шап-ка в руці, солдат з автоматом — такий можна зустріти в багатьох українських селах. Є стела з викарбуваними пріз-вищами загиблих. А напередодні 60-х роковин трагедії саме на тому місці, де знаходився храм, з’явився величний хрест. О. А. Страхов, коли запитав його, хто ж здійснив цей благородний і милосерд-ний вчинок, розповів, що зроблено це за кошт сумського підприємця О. Фоми-
чова.
— Сам він там проживає, а його батьки — єфремівські, — пояснив Олександр Антонович. — Прийшов якось до мене, й питає: «Дядь Саш, а де церква стояла?» Показав. Ось там хрест і поставимо, пообіцяв...
Б. Марченко.
