Життя газетним рядком

Погляд крізь роки

У березні 1917 року сталося дві події, які не те що різні, а навіть мають різне направлення. Бо коли «новонароджена» 17 березня Центральна Рада кликала до становлення української державності, то тижнем раніше «народжена» газета «Пролетарій» як орган Харківського комітету РСДРП вела пролетарів до боротьби за Владу Рад.

Зрештою, хто нормальний дорікне своїй бабусі за гріхи її молодості? Наша газета свої витоки бере саме з тих буремних років, коли ламався старий світ і народжувався новий, і «Пролетарій» хоч і не був бабцею-повитухою, але ж таки став учасником тих подій. До речі, виходила газета російською мовою, за тодішнім правописом з українським «...ій» на кінці.

У нашому музеї чи не головний стенд озаглавлено «Від «Пролетарія» до «Слобідського краю». Оглянемо ж пожовклі сторінки, прислухаймося до приглушеного відгомону часів давно минулих і недавніх. І хоча мінялися назви, не змінювалася суть видання – газета займала принципову позицію, пропагувала ідеї соціальної справедливості, інтернаціоналізму. У роки громадянської війни, як і в часи мирного будівництва соціалізму, її голос сильний, вимогливий. Як до такого не прислухатися?

9 грудня 1922 року. Неврожайний рік. Та у «Пролетарии» читаємо, що незважаючи на отримання низького врожаю в Ізюмському, Куп’янському і Зміївському повітах, «Харківщина успішно виконала в 1921 році продподаток, здала державі 6,5 мільйона пудів зерна, а в 1922 році – 11 мільйонів пудів».

Вродило менше, а здано більше. Що ж залишалося самим хліборобам? На це запитання відповіді годі шукати. Такі часи...

4 квітня 1926 року. «Поряд з реконструкцією старих підприємств почалося спорудження таких важливих промислових об’єктів, як Харківська районна електростанція (ЕСХАР), завод «Поршень» та інших».

Зрозуміло, багато уваги приділялося колективізації сільського господарства. «Уже на кінець 1931 року колективізація успішно завершилась. У колгоспи вступили 72 проценти селянських господарств, усуспільнено 80,2 процента посівних площ». А трохи пізніше читаємо таке: «Для організації МТС, зміцнення їх, як і колгоспів, і радгоспів, технічними кадрами, з Харкова в села виїхали 310 механіків, 252 слюсарі, 320 трактористів...

Міцніли шефські зв’язки. ХТЗ узяв шефство над артілями Старосалтівського, Богодухівського і Харківського районів, завод «Серп і Молот» – над Лозівським і Петровським, Харківський електромеханічний завод – над Олексіївським районами».

Ці статті написано українською. Адже у п’ятницю, 14 березня 1930 року, газета «Харківський пролетар» вийшла українською мовою. Народ радо зустрів таке видання, що стало ще більш дохідливим, ще більш впливовим.

Цьому передувала цікава історія. Щоб ширити ідеї партії і в селянські маси, за кілька років до того щотижня випускався додаток «Селянин». Зрозуміло, для українського села його і друкували відповідною мовою. І цей додаток став настільки популярним, що у верхах зародилася думка про переведення на національну мову всієї газети. Тим паче, що вже народжувалися інші видання, зрозуміло, партійні і з російською мовою спілкування. Чи не з того часу і закріпилася за нами слава як видання саме для села і селян?

Отже, знову березень? Прямо якийсь місяць суцільних подій і перемін...

А от про підсумки виборів до Рад, як сьогодні кажуть, всіх рівнів, ми вже довідуємося з газети «Соціалістична Харківщина» за 28 грудня 1939 року. Вона змінила не лише назву, а й верстку, форму подачі матеріалів. Вони більш динамічні, дохідливі. Все більше надається слово рядовим трудівникам, все більше на сторінках прямої мови.

Мінялися часи, а з ними і газета. Фашисти рвуться до Харкова, і перші сторінки кличуть маси на копання окопів, зведення перешкод на шляху ворожих танків, закликають не допустити німців до нашого міста.

Ми розуміємо: у житті буває не лише героїка, а й суворі будні з вчинками, що нікому не додають ні поваги, ні слави. Проте не знайдете такого на сторінках тогочасних газет. Партія ставила завдання, а журналісти мали їх сумлінно виконувати. Навіть коли б хто і насмілився відверто висловити свою думку, трохи відмінну від офіційної точки зору, то не пропустили б того цензори. Партія сторожко берегла людей від «крамоли», тож і марно було б шукати хоча б відгомону голодомору чи опору колективізації, що на той час було масовим явищем. Зрештою, не газета чи журналісти в тому винні. Ми були як не «гвинтиками», то «припряжними» у партійному возі – яка роль, така й віддача.

Наказала довго жити комуно-адміністративна система, і враз змінився голос газет. Ніби коні за довгу зиму застоялися без руху, ми радо вдихнули повітря свободи і... Стали тверезішими? Чеснішими? Критичнішими?

І так, і ні. Бо набагато простіше вихваляти владу, ніж суперечити сильним світу цього – безпечніше і вигідніше. Та й влада змінила свої підходи до преси. З нами говорять відвертіше, і ми також.

Нинішній «Слобідський край» пройшов непростий шлях становлення, мав на ньому і злети, і невдачі. Та завжди з нами був наш читач, який «за нас» голосує своїми нерясними гривнями. Останнім часом наших друзів стає все більше, і це не може не радувати. Адже це пряме свідчення того, що ми знайшли у розмові з людьми вірну тональність, що вони потребують нашого продукту, якому назва – газета «Слобідський край».

Ми більше розповіли про минуле, ніж про сучасне. Що ж, велике бачиться на відстані років, а історія сучасності ще пишеться. Залишимо ж роботи майбутнім історикам.