Хто на селі господар

Скільки людей справді проживає на території Яковлівської сільської ради, що в Харківському районі, ні сільський голова
С. А. Кіперштейн, ні секретар виконкому Л. В. Герасимова достеменно не знають. У самій Яковлівці мешкає до 900 чоловік, у Ржавці — 300, в Олександрівці — 140. Це — прописаних. Але ж свого часу мальовнича місцевість привабила сюди багатьох харків’ян, які, об’єднавшись у 18 товариств, стали господарями двох з половиною тисяч садових ділянок.

Турбота про всіх одна

Побудувавши пристойні будинки, вони мешкають у них не лише влітку, а й взимку. Останнім часом ця тенденція ще більш поширилася. Чимало харківських пенсіонерів, залишивши в місті свої квартири дітям, начебто назавжди переселилися сюди. Тож сільській раді доводиться враховувати, так би мовити, це неофіційне збільшення населення. А можливостей у неї щодо забезпечення більш-менш нормального життя своїх мешканців й так небагато.

За повідомленням працівників сільради, дефіцит сільського бюджету становить близько 30 тисяч гривень. Втім, у тому, що фінансова проблема тут чи не найгостріша, я переконався й сам під час перебування у селах, спілкування з мешканцями.

Третій вівторок кожного місяця Яковлівський сільський голова та секретар виконкому ведуть прийом громадян з особистих питань у Ржавці, у приміщенні фельдшерсько-акушерського пункту, побудованого у 1998 році, у якому також розташована і сільська бібліотека. І коли ми прибули туди, у теплому приміщенні на сільську владу чекало чимало людей.

Серед відвідувачів були як «свої» (прописані), так і умовно «чужі». Втім, для сільського голови такого поділу не існує. Всі їхні болі сприймаються однаково. На всі треба негайно реагувати.

Бабусі занепокоєні оформленням субсидій на придбання вугілля. А окремі з них бідкаються з приводу десь загублених, можливо, у відділі субсидій, їхніх справ. Семен Абрамович заспокоює, непорозуміння владнано. Їхні заяви на підписі у начальника відділу субсидій.

А взагалі це питання, вважає депутат сільради М. М. Гунько, який тут уважно вивчав документи односельців на одержання субсидій, потребує кардинального розв’язання — треба до Ржавця прокладати газ.

— Ви добре знаєте, які кошти у сільраді, — уточнює С. А. Кіперштейн, — і які можливості щодо цього у жителів села? Тож перспективним у цьому напрямку є прокладання магістралі з допомогою держави до місцевого психоневрологічного інтернату. І в цьому відношенні депутатам сільради слід активніше підтримувати його директора, депутата районної ради В. С. Ткача, який, до речі, особливо уважний до потреб пенсіонерів.

Одна з відвідувачок поцікавилася, чи буде в цьому році вирішена телефонна проблема. На все село, звідки можна подзвонити, є лише один телефон у фельдшерсько-акушерському пункті. Та й той, траплялося, мовчав. Зараз цей телефон працює. А як тільки настане тепло, то почнуть прокладати телефонний кабель (він уже придбаний). І таким чином, за наполегливого сприяння депутата райради, голови райдержадміністрації М. М. Денисенка та депутата обласної ради С. І. Татарчука, буде встановлено сто квартирних телефонів.

А ось «дачників» найперше турбує питання легалізації їхнього становища — приватизація земельних ділянок, прописка. Для цього треба, зокрема, дати назву вулиці.

— Таке рішення ми приймемо, тільки пропонуйте хорошу назву, — погоджується
С. А. Кіперштейн.

Питань до сільського голови у селян накопичилося чимало. І до всіх він ставився з належним розумінням, пояснював, які заходи вживатимуться для їх розв’язання.

— У цьому селі у нас працюють п’ять депутатів з шістнадцяти обраних до сільради, — підсумовує прийом Семен Абрамович. — Роботи в них, як ви переконалися, багато. А наших можливостей стає дедалі менше. От ви чули прохання щодо приватизації земельних ділянок. Раніше у сільраді працював землевпорядник. Тепер його скоротили. І мешканці села змушені їхати до Харкова, звідки за свій кошт привозити спеціалістів з районного відділу земельних ресурсів. Хіба це в інтересах людей, до того ж переважно похилого віку? Це ж стосується і бібліотеки, яка тут, по суті, є єдиним культурним вогнищем. Нам прозоро натякають: скоротіть її. А як ми можемо піти на цей крок? Не все ж вимірюється грошима. Де тоді сільській людині взяти книгу, газету, почитати, поспілкуватися з односельцями?

Вода — за графіком

Села Яковлівка і Ржавець, якщо їхати по прямій, розташовані одне від одного на відстані двох-трьох кілометрів. Але за зимового бездоріжжя тією дорогою не проїдеш. Та й влітку ця проблема не розв’язується, ремствували працівники сільради, сільгосппідприємство заорює дорогу. Об’-їзний шлях через Мерефу розтягується майже на двадцять кілометрів. Безглуздішої ситуації не придумаєш!

Яковлівка чи Яковівка... Пам’ятаю, як кілька років тому до редакції приїхав місцевий вчитель Я. І. Мандрикін з приводу назви села. До 60-х років воно, маючи 200-річну історію, називалося Яковівкою. А в час хрущовської відлиги комусь забажалося, аби «потрафити» начальству, переінакшити, підшліфувати назву на російський лад. І стала Яко-вівка Яковлівкою. Ту «помилку» й донині не виправлено. Однак люди з нею не змирилися й досі. Отож, коли ми в’їжджали в село, що, як на долоні, було видно з гори, Лідія Володимирівна Герасимова наспівала мені мотив своєрідного місцевого гімну, в якому була саме Яковівка. Це слово присутнє й на табличці назви місцевої школи. З неї й почалося моє знайомство з селом.

Невеличке тепле приміщення переповнювалося дитячими голосами. У школі проводилося якесь дитяче свято.

— З газифікацією села, — ділиться своїми думками Семен Абрамович, — ми добудували до школи нову газову котельню. Але, поміркувавши, залишили теплову мережу на електронагріві. Так надійніше.

Показали мені ще одну шкільну новобудову — туалет. Раніше діти користувалися туалетом, розташованим надворі. Тепер він є в самому приміщенні. Та в теплому, обкладеному кафелем туалеті я побачив кілька залізних бочок, наповнених водою.

— А то вирішення водної проблеми, — пояснив С. А. Кіперштейн. — Вода подається по годинах з відділка сільськогосподарського виробничого кооперативу «Червоний партизан». Щось там не ладиться — чи збірний колодязь замулений, чи насоси виходять з ладу. У Яковлівці чимало її жителів мають свої колодязі. А от близько ста сімей, що переважно мешкають у багатоквартирних будинках цього господарства, та об’єкти інфраструктури дуже потерпають від цього. Ми вже й гроші у людей почали було збирати на придбання нового насоса, але ж, аби вирішити це питання, треба, щоб у «Червоному партизані» за воду хтось відповідав.

Про те, що проблема води гостра в Яковлівці, я бачив і в інших установах. Позаминулого року тут відкрили амбулаторію сімейного лікаря. У капітально відремонтованому приміщенні затишно. Є кваліфікований лікар, якого до цього тут ніколи не було, сучасне медичне обладнання, палата денного стаціонару, автомобіль «Таврія». Одна незручність — холодно. «Води треба підкачати», — скрушно зауважує Семен Абрамович.

На відсутність води у водопровідних колонках нарікали й інші жителі. Невже ця проблема така вже нездоланна?

Разом із завгоспом школи, в минулому вже згадуваним учителем, Я. І. Мандрикіним та іншими підраховуємо, скільки потрібно грошей, щоб відновити нормальне водопостачання села. Три нових насоси обійдуться максимально у чотири тисячі гривень. До них додати вартість ремонту, очищення забірних колодязів. Загалом набереться до десяти тисяч гривень. Начебто й невелика сума, а місцевий бюджет її не потягне. Ну, а щодо СВК «Червоний партизан», то у Яковлівці розташований лише його відділок. Тож так чи інакше, її проблеми — не його проблеми.

Коли у сільраді
будуть кошти?

Як же бути далі? Яковлівка — звичайне село, яких на Харківщині десятки. Вагомих джерел поповнення сільського бюджету немає. Податок на землю? Та ж чимало власників земельних ділянок — пенсіонери. Вони — пільговики. Щодо інших статей доходу, то й тут непереливки. Не всі сільгоспвиробники, з якими укладаються угоди, відзначаються сумлінністю щодо своєчасної сплати оренди за землю.

Ми довго розмовляли з Семеном Абрамовичем про яковлівські проблеми. Сільський голова переконаний, що справжнім господарем на селі мають бути органи місцевого самоврядування, наділені широкими правами щодо матеріального забезпечення своєї діяльності.

— От коли б тут відкрити невеличке харчопереробне підприємство, — мріє С. А. Кі-перштейн. — У селі до 400 чоловік при силі, працездатні. Чимало з них у пошуках заробітку їдуть до Мерефи, Харкова. Вже зараз у нашого приватного власника більше 180 голів великої рогатої худоби, в тому числі сто корів. Є сім’ї, які тримають по кілька корів. Та щоб розпочати прибуткову справу, потрібні кошти.

Семен Абрамович із вдячністю говорив про дійову допомогу у розв’язанні багатьох питань депутатів Верховної, обласної та районної рад. То, може, вони, об’єднавшись, зуміють розв’язати й цю головну проблему Яковлівки — створити нові робочі місця, а звідси й розширити джерело поповнення сільського бюджету. І тоді ще більшим опти-мізмом наповняться слова пісні про Яко-влівку:

Хай над нами гуркочуть громи,

Дощ віщує врожайну ниву.

Зло тебе обмине, знаєм ми.

Вірим ми в твою долю щасливу.

Г. Конопельцев.

Харківський район.