Коли плачуть... чоловіки

Він сидів самотній за крайнім

столиком у кутку нічного бару.

Перед ним стояла недопита

пляшка коньяку.

Близько години я спостерігав

за ним.

Щось привабливе і магнетичне було в його атлетичній постаті. До того ж – білявий, вродливий – гідний персонаж для глянцевої обкладинки кольорового журналу. А очі... Сумні, якісь спустошені. Хлопець запалив ще одну цигарку, пригубив келиха. Крізь завісу тютюнового диму я раптом помітив на щоці юнака велику, наче горошина, сльозу, що повільно скочувалася, віддзеркалюючи пригнічене світло інтер’єру. Юнак плакав.

Деякий час я вагався, а потім підсів за його столик.

– Що, проблеми? – запитав тихо.

– Краще не питай... Гірше й бути не може...

Розмова не клеїлася. Я боявся, що молодий чоловік підведеться і піде геть.

– Я тебе сьогодні десь бачив, – намагаюся продовжити розмову. – Чи не твій виступ години зо дві тому був най-ефектнішим у сусідньому залі чоловічого стриптизу?

Мій співрозмовник здивовано звів брови, а потім саркастично запитав:

– А тебе цікавить чоловічий стриптиз? Я гадав, що це лише жінкам до вподоби.

– І все-таки, то був ти?

– Це мій останній виступ, – роздратовано відповів він. – Більше мене в цьому барі не побачать... Гадаю, в цьому міс-ті – також.

Нічний бар спорожнів. Можливо, саме це розв’язало язика моєму співрозмовнику. ...Максим, так його звали, мало чим відрізнявся від ровесників. Народився і виріс у невеликому містечку Недригайлів на Сумщині, над мальовничою Сулою. Як і більшість підлітків із провінції, мріяв про красиве життя у великому місті. Саме ця мрія привела Максима до Харкова, де він став студентом інженерно-економічного інституту. «Красиве життя» – реальність. Романтичності йому додавали будні студентського гуртожитку, що переросли в суцільні свята.

Грошей, звичайно, катастрофічно не вистачало. І Максиму довелося шукати роботу. Адже на стипендію прожити неможливо. Спочатку працював реалізатором на Благовіщенському ринку, потім перейшов на щойно відкритий Московський речовий ринок. Гроші з’являлися пропорційно кількості пропущених лекцій в інституті. А там через деякий час вирішили, що «інжек» обійдеться без такого студента, як Макс.

Життєві університети юнак продовжував уже на Барабашовському ринку. Кімнату в студентському гуртожитку довелося звільнити. Проте Максим уже заробляв на те, щоб орендувати невелику однокімнатну квартиру на Павловому Полі. Хоча це житло набагато менше влаштовувало хлопця, ніж простенька кімната в гуртожитку. Адже бував у квартирі Максим рідко. Приїжджав, аби переночувати, і знову – на роботу, яку не можна було назвати легкою. Особливо взимку, коли стояли сильні морози. По 10–12 годин на добу доводилося мерзнути реалізатору. Одного разу так «задубів», що не відчував ні рук, ні ніг. Якщо пальці на руках та ногах згодом відійшли, то зі статевими органами вийшло складніше. Запалення лікував довго...

А от ускладнення чекати довго не довелося. Якось, завітавши до подруги в гуртожиток, Максим залишився на всю ніч. Але – зазнав тієї ночі фіаско... І уже ніколи не повертався до студентського гуртожитку.

Проте в нього з’явилося нове захоплення – культуризм. Щоб дати вихід нереалізованій енергії, Максим почав наполегливо займатись атлетичною гімнастикою, став членом одного з харківських спортивних клубів. Хтось зі знайомих порадив для кращого результату вживати гормональні препарати і спеціальні засоби для нарощування м’язів. Колеги з Барабашовського ринку регулярно забезпечували необхідним товаром закордонного виробництва. Про їх негативний вплив на організм людини Максим чув, але не надавав цьому великого значення.

Через деякий час юнак на собі відчув дію тих гормональних препаратів. Звичайно, його тіло набуло дуже привабливої форми, але все менше Максима вабило до осіб протилежної статі... Більше того, він почав боятись інтимних стосунків з дівчатами.

Розв’язка настала несподівано. На дуже відповідальних змаганнях з атлетичної гімнастики Максим не зміг пройти допінг-контроль, чим дуже підвів команду. Його вигнали з клубу.

Повертатися на «Барабашку» вже не хотілось. Але й підходящої роботи Максим довго не міг знайти. Адже в нього не було ні-якої спеціальності.

Одного разу старий приятель запропонував досить незвичну роботу стриптизером в одному з нічних клубів Харкова. Максим деякий час вагався, але фінансова скрута змусила його прийняти пропозицію. Звичайно, 10–20 гривень за вихід – не такі вже й великі гроші. Але умови праці виявилися набагато кращими, ніж на ринку.

Спочатку Максиму було дуже бридко виходити на подіум і роздягатися на людях. Але згодом кожний вихід сприймав уже як звичну роботу. За чотири роки роботи на новому місці встиг стати своєрідним ветераном нічного чоловічого стриптизу. Уже отримував по 50 гривень за кожен вихід.

Та згодом у Макса зіпсувалися стосунки з власником шоу. А нещодавно продюсер сказав, що розриває контракт з Максимом, а на його місце набере двадцятирічних хлопців, які будуть йому танцювати за 10 гривень набагато краще, ніж Максим. І не «качатимуть» прав. Ось так закінчилася для мого співрозмовника гонитва за «красивим» харківським життям.

– Я взагалі не люблю Харків, – завершуючи свою розповідь, раптом заявив Максим. – Велетенський спрут. Він зваблює молодих людей, а потім, висмоктавши соки і сили, випльовує бідолах...

* * *

Уже на Пушкінській, кваплячись до метро на першу ранкову електричку, я розмірковував про долю Максима та прозу життя столиці Слобожанщини...

В. Чигрин.