Кому посміхається «Фортуна»?

Фермером, кажуть, не можна стати. Ним треба народитися. Бо що там не говори, а ми таки звикли працювати в гурті. Один поле оре, інший йому воду возить, а ще один з ранку до вечора в районі на нарадах сидить. А що вродить у полі, то й матимуть. Олександр Григорович Герман терпів отакий розподіл праці до 1992 року. Назбиралося на той час у нього відпусток за кілька років, тож він зібрав їх разом та й пішов у фермери. Бо й сам не вірив у те, що вдасться працювати так, як душа його прагнула. Коли не вийде, гадав, то й нічого не втрачу, повернуся на старе місце в колгоспі.

Навесні йому і виділили землю. Ясна річ, найгіршу, на північних схилах. У колгоспі вже й сіяти закінчують, а там ще й досі волого. Не те що з сівалкою, а й з бороною ще не пора виходити в поле.

— З чого починав? — перепитує Олександр Григорович. — Восени взяв кредит. Купив трактор і комбайн, три сівалки. Наступного року і розрахувався, бо непогано заробив на пивоварному ячмені. Десять мільйонів карбованців повернув усі до копійки...

Не будемо перераховувати ті гроші на нинішні. Скажемо ж лише те, що за врожай з фермерських 30 гектарів можна було купити стільки техніки — непогано? А то хтось там згадує про минулі часи, коли ще ковбаса була дешева, забуваючи, що кредити фермери отримували уже в роки нашої незалежності. І було це всього лише десять років тому...

На фермерство дали ще 13 гектарів та 56 гектарів узяв в оренду, от вам уже й сотня гектарів. Можна господарювати. І в такому «форматі» протрималося фермерське господарство «Фортуна» аж до 1999 року. Жили, мов одна сім’я, і це сказано не просто так. Дружина борщі варила, чоловік у поле своїм працівникам обіди возив. Разом і їли, що «мати» наготувала. Разом радилися, як далі жити. Рішення, зрозуміло, приймав О. Г. Герман сам, але спершу питав про те думку товаришів. Це викликало взаємну повагу.

Два роки підряд брав неорану землю, де не могло дати раду господарство старого типу, і щоразу отримував високі врожаї. За рахунок чого? Брали ретельністю, старанністю. Господарство стало насінницьким, а це покладало нові обов’язки. Перш за все, зв’язки з наукою. Бо на землі, виявляється, потрібні не лише робочі руки, а й розумні голови.

— Де реманент брав? — веселиться Олександр Григорович. — А на складах металобрухту. Прошу виписати мені пару тонн металобрухту, дам пару мішків цукру робітникам, от уже і везу додому майже нові культиватори...

Це тодішні голови колгоспів, відчуваючи свій близький крах, здавали в металобрухт нову техніку, та й розкрадачі до цього рук доклали. Те, що з «дірявих» рук вислизає, до господаря і припливе.

Фермери — люди сміливі. За тих часів виступити одному проти системи було непросто, а кому вдалося витримати весь той шалений тиск, той, вважай, пройшов загартовування. Такого вже голими руками не візьмеш.

Якось Герман підрахував, що у нього на 700 гектарах трудиться 10 чоловік. Це було краще, ніж в колгоспі, де на кожного припадало по 15 гектарів, але ще далеко від того, що було задумано. Бо всі розрахунки показували, що нормальну зарплату, на яку можна безбідно жити, можна буде платити тоді, коли на півтори тисячі гектарах працюватиме 15 чоловік. По сотні гектарів на кожного.

Сьогодні «Фортуна» управляється на одній тисячі гектарах. Чи ж укладається фермер у самому для себе придумані норми? Досяг запланованої ефективності?

— Де там, — відмахується Олександр Григорович. — Треба ж і людський фактор враховувати. Коли здав землю в оренду і чекаєш з того прибутку, то марно. Лиш труд людину тримає на плаву.

У Печенізькому районі майже третину всієї землі обробляють фермери, тож і скаржитись на брак уваги до себе ніби і не з руки. Та разом з тим вони потребують регулярних порад чи рекомендацій, щоб працювати на сучасному рівні. А що мають?

— Сидять спеціалісти сільгоспуправління над паперами, розігнутися не можуть. Коли вже їм побувати на місцях...

Про кредити? Був фонд, через нього могли взяти позику. Тепер грошей ніхто не дає. Для банку потрібна застава, а що можемо запропонувати? Кому потрібна якась будівля на краю світу? Їй же колеса не приробиш, нікуди не перевезеш. Коли б техніка була нова, а на стару ніхто і дивитися не хоче. Як хочеш, то так сам і викручуйся...

Як і всі, «Фортуна» потерпає від частих перевірок. Прибуде такий «ревізор», підозріло на тебе дивиться, то що завгодно віддасиш, аби лиш не заважав працювати.

— Податківці самі говорили, що лише 18 відсотків справ виграли в судах, — розмірковує фермер. — А що ж з тими 82 відсотками? Прямі «наїзди»? Багатьом здається, що ми лопатою гроші гребемо, от і прагнуть і собі скубнути нас. Дивись, десь та щось і «відколеться».

Не менш непокоїть його і те, що на недавній нараді аграріїв у Києві було недвозначно сказано про державну підтримку крупнотоварного виробника сільгосппродукції. А що ж тоді буде з фермерами, коли їх позбавлять підтримки? Чи не доведеться все кидати к...

О. Г. Герман не звик гарячкувати, він людина розважлива. Та дістається і йому. Он удома ціла хата зоотехніків, а тваринницькою галуззю зайнятися не може. Бо спершу треба ж умови створити, а не поставити корів та й думати, що з ними робити. А коли ціни збережуться торішні, то не варто і пробувати.

— Нас не треба агітувати, — переконаний він. — Ми самі все зрозуміємо, коли матимемо на руках потрібний документ, коли побачимо, до чого воно йдеться.

Недавно побували у «Фортуні» французи. Цікавились, як можна вижити, коли зерно продавати як 6 класу, а тепер воно уже «перетворилося» на 3 клас. Хто на цьому наживається? Не держава? То чому ж вона не захистить село від грабіжників?

— Коли ми сіємо, то на все ціну знаємо — скільки заплатили за насіння, за пальне, за техніку. Навіть ціна землі відома. А от за що продамо врожай, не знає ніхто. Сказали б наперед ціни, то, може, я б і не сіяв нічого, коли матиму одні збитки...

Треба сказати, що тут Олександр Григорович трохи лукавить. Бо ж належить до тих людей, які сповідували правило: «Хоч помирай, а поле засівай». Є вищі ідеали, ніж гроші. Та і без грошей багато не напорядкуєш. Таке нині життя.

— А з отими відсотками — хіба ж порядок? Маю на увазі орендну плату за паї. Коли встановлювалося, що треба віддати один відсоток від грошової оцінки сертифіката, то тоді ж і зерно коштувало не менше гривні за кілограм, а зараз же упала ціна до 30 копійок. А вартість землі незмінна. Так що перехід з одного до пітора відсотків оплати за орендовану землю насправді треба множити не на півтора, а ще втричі. Скоро треба буде половину врожаю віддавати...

Коли б це говорив хтось інший, міг би і не повірити його розрахункам. Герман же розраховується зі своїми орендодавцями завжди справедливо, про що говорять самі люди. Та хоче, щоб усе було відкритим, без замовчувань і недомовок. Як і належить людині, котра живе на землі і відкрита для всіх вітрів.

«Фортуну» належно поціновують, їй присуджують перші місця у рейтингах, Олександру Григоровичу Герману тиснув руку сам президент Леонід Данилович Кучма, вітав з успіхами. Чого б ще?

Та «Фортуна» — то перш за все удача. А вона ж така непостійна та примхлива, може і посміхнутися, а може і посміятися. Всяко буває.

Селянин багато в чому залежить саме від удачі. Повезе, і дощі пройдуть вчасно, і зима буде сніжною, і сонце буде милосердним у пору наливання колоса. Та приязнішою вона буде до того, хто сам трудиться з рання до смеркання, та ще коли поле хлібороба гарантоване полем правовим...

Олександр Герман стоїть на землі твердо. Надійно. Він добре знає, що «Фортуна» посміхнеться йому лише тоді, коли знайде в собі сили загнуздати її і підкорити своїй волі. А сили йому не позичати.

Юрій Крикливий.

Печенізький район.