Корида місцевого значення

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Володимир Карпович Бейдін закінчував у Чернівцях середню школу. Та замість вступних іспитів до університету довелося складати значно важчі життєві екзамени – трудові і фронтові...

Цим подіям уже рік. 7 березня 2001 року бик надвечір убив свого господаря ветерана війни О. Г. Зінченка. На його подвір’я зійшлася ледве не вся околиця Нової Водолаги. Викликали селищного голову В. М. Слиша, міліцію.
Про дальші події у листі до редакції пише племінник небіжчика М. С. Андрієнко: «Вранці на подвір’я прибуло районне начальство, аби розподілити господарство покійного (у нього не було прямих спадкоємців. – Г. К.). Треба було бачити, як застрелили бика, як вантажили свиней, виганяли з двору корів. Згодом селищний голова В. М. Слиш у газеті «Вісті Водолажчини» виправдовувався, куди використали гроші, одержані від продажу худоби мого покійного дядька. Я тільки хочу нагадати, на що витрачені мною особисті кошти (автор детально перераховує статті витрат на похорон. – Г. К.). Набралося 706 гривень. А ще ж треба було влаштувати поминки на дев’ять, сорок днів з часу смерті небіжчика. Загалом набігає близько півтори тисячі гривень. Витрачав свої гроші, бо був упевнений, що мені їх повернуть за усною домовленістю після того, як продадуть худобу з дядькового господарства. Коли ж пішов до Слиша, почув зовсім інше. Гаразд, Бог з ними, з тими грошима, хоч я пенсіонер і в мене їх зайвих немає.
Суть питання в іншому. Думав, з отих коштів, що знаходяться в селищній раді, спорудять пам’ятник і встановлять його на могилі дядька. В. М. Слиш сказав, що пам’ятник встановлять до 9 травня. Та я сам купив пам’ятник, він стоїть у мене на подвір’ї, і як тільки дозволить погода, встановлю його на могилі небіжчика.
Шановна редакціє! Звертаюся до вас, журналістів, аби ви порушили тему: чому в нашій державі відразу знаходяться хазяї на господарства, подібні як мого дядька? Він мав ще й новий будинок, надвірні господарські споруди. Все воно оцінене податковою інспекцією в 20 тисяч гривень, але ніхто не подбав про увічнення пам’яті покійного на його могилі. І чому держава, якщо вона забрала все його господарство на свою користь, не зобов’язується доглядати за могилою?»
У доданій до листа сторінці районної газети за 6 червня 2001 року Нововодолазький селищний голова В. М. Слиш пояснює: «З’ясувавши, що покійний не має спадкоємців, селищна рада приймає рішення про здачу всієї його худоби до приватного підприємства «Димок». Оцінено худобу в 5,5 тис. грн. З цієї суми 500 гривень було виділено на організацію похорону і 2000 грн. – на поминки в ресторані «Калина». Залишок зарахований до бюджету селищної ради. Кошти від реалізації будинку, іншого майна, якщо не з’являться спадкоємці, будуть перераховані до державного бюджету.
На підставі скарги «рідні» покійного, а це ті люди, з якими за життя він майже не спілкувався, представники обласного слідчого управління внутрішніх справ звинуватили мене у викраденні цих коштів. Стосовно неправомірних дій слідчих я вже направив начальнику обласного управління внутрішніх справ скаргу...
Та я відразу хочу запевнити нововодолажчан, що вся історія з привласненням коштів надумана, всі рішення прийняті селищною радою в межах закону. Ніякої особистої зацікавленості з мого боку не було. Я лише виконував функції селищного голови».
Моя зустріч з головними дійовими особами цієї нововодолазької історії відбулася після парламентських та місцевих виборів. Віктор Михайлович Слиш знову з великою перевагою голосів був обраний селищним головою. І його розмова зі мною сповнювалася планами на майбутнє. Як зберегти наявну тут соціальну інфраструктуру. Як розвивати роль органів місцевого самоврядування?
Продовжуючи цю тему, нагадав йому роль селищної ради, його особисту роль у цій прикрій події, що сталася на околиці райцентру на подвір’ї ветерана війни О. Г. Зінченка, і прагнення редакції встановити істину, аби виконати прохання нашого читача М. С. Андрієнка.
– А може, вже не треба, – зітхнувши, відповів голова. – І так все зрозуміло. Начебто й сам Микола Степанович Андрієнко вже вгамувався...
– Та ж поголос про ті події пішов по всьому району, – кажу. – Так чи інакше, йдеться про авторитет селищної ради, ваш особистий. Давайте разом поїдемо до автора листа, поспілкуємося з родичами, сусідами небіжчика і разом, зіставивши різні точки зору, ближче підійдемо до істини. А об’єктивна газетна публікація, сподіваємося, вгамує пристрасті.
На тому й дійшли згоди. Розшукавши родичів небіжчика, повели неквапливу розмову. Племінник Зінченка Микола Степанович переповів події, що розгорнулися після трагічної смерті господаря. На його подвір’я збіглося чимало людей, серед яких були й родичі.
Віктор Михайлович доповнив, що його на місце пригоди викликав черговий райвідділу міліції. Коли він прибув на місце, то побачив, що події розгортаються у небажаному напрямку. Виникали сварки навіть з приводу того, кому забирати гній з городу покійного. Дехто вже почав виносити його відрами.
– Чи було це так? – звертається Віктор Михайлович до Миколи Степановича.
– Та було, – стиха відповідає той.
Дізнавшись, що прямих спадкоємців у покійного немає, селищний голова тоді сказав присутнім: усе господарство має бути опечатане податковою інспекцією до остаточного з’ясування обставин.
На ранок наступного дня до садиби прибула податкова інспекція. Худобу вивезли, майно переписали, опечатали. Лишалося не менш важливе – поховати трагічно загиблого ветерана. На той час коштів у його нововодолазьких родичів та в харківської племінниці не було. Як годиться в таких випадках, на допомогу прийшла місцева влада. За сприяння В. М. Слиша виготовили домовину, викопали на цвинтарі яму, замовили машину, влаштували в ресторані поминки, на які йшли всі, хто знав і хто не знав Олексія Гнатовича.
За словами М. С. Андрієнка, він витрачав свої особисті кошти на поминки дядька в дев’ять, сорок днів після його загибелі, бо Віктор Михайлович обіцяв йому їх відшкодувати за копіями квитанцій, що засвідчували суми витрат. З цього приводу він ходив до керівника приватного підприємства «Димок». І начебто той підтверджував ймовірність виконання обіцяного.
Зараз селищний голова заперечує сказане співрозмовником. За новим законом, починаючи з 98-го року, говорить він, на такі цілі готівка не передбачена, сплата здійснюється лише за перерахуванням.
Віктор Михайлович Слиш також говорить, що всі кошти, що будуть одержані від продажу садиби, з огляду на відсутність прямих спадкоємців (принаймні, якщо вони не з’являться), теж підуть до державного бюджету. Особисто він вважає, що все це не зовсім правильно. Кошти, зароблені небіжчиком, мають піти і на увічнення його пам’яті. За два тижні до своєї загибелі Олексій Гнатович побував у селищній раді, наче відчував наближення завершення свого земного життя. Казав, що в нього немає спадкоємців, але хотів би, щоб його поховали, як належить. А всі витрати, що були зроблені у зв’язку з похороном ветерана, селищна рада своїм рішенням затвердила. Загалом з селищного бюджету використали понад три тисячі гривень. І ніхто їх не відшкодує. Нема такого закону.
Під час спілкування з родичами покійного мене непокоїло питання їхніх взаємин. Занадто різко кидався у вічі величезний металевий щит, споруджений небіжчиком на своєму подвір’ї і встановлений поверх паркану, аби приховати вікна сусіднього будинку, в якому мешкає родина покійного рідного брата. Його дружина – М. П. Зінченко – пояснює:
– Він нікого не визнавав.
Інші сусіди небіжчика відзначали його працелюбну вдачу.
Прощаючись з нами, Микола Степанович звернувся до селищного голови: «Правильно ви, Вікторе Михайловичу, вчинили, бо коли б віддали нам, родичам, оту худобу, ми б всі пересварилися. Дехто, можливо, і до в’язниці потрапив би...»
Не безіменна могила ветерана війни Олексія Гнатовича Зінченка. На ній вже стоїть пам’ятник, виготовлений коштом його племінника М. С. Андрієнка, як і влаштовані за його трудові гривні поминки на дев’ять, сорок днів після смерті рідного дядька. Того вимагає наша загальнолюдська, християнська традиція. Поки її дотримуємося, поки і є людьми, заслуговуємо на шану своїх земляків.

Г. Конопельцев.
смт Нова Водолага.