Махає кулаками той, кому бракує слів
Минулого понеділка були порушені мої конституційні права – я не зміг подивитися випуск новин о 21 годині на УТ-1. Причина проста, як два куски господарчого мила, – лідери опозиції Петро Симоненко, Олександр Мороз і Юлія Тимошенко, як стало відомо пізніше, на півтори години захопили Перший національний телеканал «УТ-1», чим і зірвали випуск новин.
– Такого ще не було, – вигукнув вголос і зразу ж «прикусив язика», бо ж таке вже було. Трохи не так, але ж у листопадові дні 1917 року більшовики також ішли на захоплення мостів, банків, вокзалів, телеграфу. Власне, тут помітні аналогії лише з телеграфом, позаяк посягнули «недоторкані» саме на засоби поширення інформації, та хто дасть гарантії такої ж «недоторканості» банкам чи вокзалам? Бо рух уже перекривали в центрі столиці, незважаючи і на заборону судових органів.
Як розвивалися події далі, ми вже знаємо і повторювати не будемо. Хіба що «пунктирно» – «недоторкані» блокували роботу тележурналістів, а наступного дня прорвалися до адміністрації Президента з вимогою перервати процес прийняття від дипломатів вірчих грамот, аби прийняти саме їх, нардепів, з черговими вимогами. Окремі з них залишилися там і на ніч, погрожуючи голодуванням. Це вже набирає анекдотичного присмаку.
Головне питання – чого вони хочуть? До чого прагнуть?
Як самі ж сказали, їм було потрібно лише 10 хвилин ефірного часу, аби виступити...
Отут я й заткнувся. А що вони можуть сказати нового? Всі ж чули про ідею-фікс «імпічмента», однак я особисто вважаю, що це слід робити в залі засідань Верховної Ради. Та там не знаходиться стільки голосів, щоб хоч поставити питання в порядок денний. Отже, більшість проти? Та змиритися не хочеться, тому й шукаються такі, з дозволу сказати, шляхи.
Пригадаймо – були вибори Президента, більшість отримав Леонід Кучма. Що ж, не всі його підтримали, і це зрозуміло. Тож тим, хто програв, варто було б почекати до наступних виборів, аби знову спробувати удачі. Так не терпиться ж...
На наших очах комуністична ідея втрачає свою привабливість, і не в останню чергу через відкритість суспільства. Злочини минулих років – оті всі голодомори та колективізації з індустріалізаціями та концтаборами – відкриті для всіх, хто хоче знати правду, та й тужіння за дешевою ковбасою потроху минає. Покращується життя людей, зростає пенсія і заробіток, і ці факти незаперечні. Як кажуть, земля горить під ногами у тих, хто звик спекулювати на людському горі, здобувати на цьому політичний капітал.
Опозиція хотіла достукатися до наших сердець? Якщо так, то обрала досить дивний шлях, що йде урозріз і з законами, і з простою порядністю. «Недоторкані» знову проявили свій цинізм у ставленні до людей, хоча б тих же тележурналістів, нахабно проникнувши туди, де їх, м’яко кажучи, не чекали.
Чому б таким же чином не зайти в операційну палату або диспетчерську аеропорту?
Абсурд, скажете ви, і будете праві. Але паралелі тут досить доречні.
А хто чинить перепони у використанні цими ж лідерами опозиції парламентської трибуни? Невже не надають їм слово? Невже й на радіо не пускають? Невже не мають вони змоги випускати свої газети, де регулярно поливають брудом і Президента, і реформи, які він ініціює? Та, як говорив мій дядько Микита, «прєдєла желаніям нєт».
Спробуймо поставити питання інакше – невже «недоторкані» нардепи думали, що так просто захопити телеканал і вийти в прямий ефір? Чи ж такі вони вже наївні?
Ні і ще раз ні. Зі своєї акції вони зібрали доволі щедрий врожай – привернули до своїх персон увагу чи не всіх засобів масової інформації, всім показали і розказали, що їх не «пускають в ефір». Такі бідні та несправедливо ображені, от тільки жалю до них чомусь не відчуваю.
А вся та акція – то прямий наслідок демократизації нашого суспільства. І це добре. От тільки використовують наші здобутки в демократії ті, хто і на дух не переносить самого цього поняття. Пригадаймо, адже ж у комуністичному лексиконі це слово було майже лайливим, та й сьогодні ліві вимовляють його так, ніби ви-пльовують щось з рота. І вже зовсім гірко стало, коли в гурті отих «вічно вчорашніх» побачив і людину, чиїми книжками колись захоплювався.
Ми розуміємо слова посла США Карлоса Паскуале про те, що він не уявляє, аби перед Капітолієм були розташовані намети. Неважко уявити реакцію і дипломатів на безчинства в стінах адміністрації Президента. Про самочинство на телебаченні ми вже говорили.
А тепер подумаймо, хто ж захоче вкладати свої гроші в економіку країни, де таке твориться? На чий млин «ллють воду» опозиціонери?
Стискується кільце навколо злочинних груп, хай сьогодні і «недоторканих», горить земля. А коли втрачати, як кажуть, уже нічого, тоді можливі найекстремальніші вчинки і дії. Тільки чого це має виливатися на наші з вами голови? Не ми роз- крадали державу, не ми посідали високі пости, не ми стояли біля керма, але без нашої підтримки вони також мало чого варті. І оте все телесування не більш як загравання з нами, завтрашніми виборцями, нагадування про себе, а зацикленість на імпічменті нагадує криловську байку.
Зрештою, так було завжди, коли хто не міг дати ладу у власному домі, то шукав ворога зі сторони. Тоді, дивись, уже й не до тебе, можна сміливо ловити рибку в каламутній водичці.
Юрій Крикливий.
