На війні, як на війні

Дедалі менше залишається живих свідків, а ще менше – учасників жорстоких боїв початку війни. Ось і з Іваном Корнійовичем Дмитрієнком домовилися зустрітися, як кажуть, на свіжому повітрі. Обрали стадіон «Металіст». На полі відбувався футбольний матч, звідти долинали голоси вболівальників, а ми сиділи на літньому майданчику кафе і у супроводі сучасних мелодій говорили про ті далекі події.

У 1939 році І. К. Дмитрієнко закінчив на Чернігівщині середню школу й відразу поїхав до військового піхотного училища, розташованого у білоруському містечку Лепель. Закінчувати його довелося у грізному серпні, в Череповці. А потім формування стрілецької дивізії на Уралі, куди був направлений лейтенантом. Оборона Москви і розгром під її стінами озвірілого ворога, визвольні бої на Орловському фланзі Курської дуги, Брянщина, Білорусія, той же Лепель. І останній бій у районі Бобруйська – тяжке поранення, внаслідок якого війна для 24-літнього офіцера закінчилася. Про бойовий шлях воїна нагадують його ордени – Червоної Зірки, Вітчизняної війни І та ІІ ступенів. А найдорожча йому медаль «За бойові заслуги», якою нагороджували тих, хто відзначався на передовій.
Далі наша розмова повернула на особисто-емоційні спогади про наболіле, згорьоване. Запитую Івана Корнійовича про перші місяці війни, чим вони йому запам’яталися.
– 22 червня, — згадує він, – була неділя. Нещадно палило сонце, і всі курсанти, вільні від служби, подалися на міський пляж. Купалися, смажилися на сонці. А десь опівдні з гучномовця долинуло повідомлення про початок війни. Пляж миттєво спорожнів. Було б неправдою сказати, що отой віроломний напад став для нас несподіваним. На противагу офіційним запевненням про приязні стосунки з фашистською Німеччиною, про дотримання нею договору про ненапад, військові знали, що готується. Тодішній народний комісар оборони маршал Тимошенко, попри відому позицію Сталіна, намагався все-таки тримати війська у певній бойовій готовності.
І все ж перші дні, місяці війни навіть психологічно для нас були важкими. Ми у кілька разів поступалися перед ворогом у бойовій техніці. А ось у живій силі у кілька разів перевищували. Звісно, за сумною для нас традицією, це й ставало на початку війни вирішальним моментом у двобої з фашистами. І ніде правди діти, 30-градусні морози теж були нашими спільниками. Все вирішувала людина, її фізичні можливості. Тоді в заметілі на собі ми тягнули 45-міліметрові гармати, призвичаїлися стріляти із обледенілої стрілецької зброї. Людина виявилася міцнішою за метал.
Німці під Москвою перебували у теплих домівках, ми ж – у промерзлих окопах. Німці на чужій землі, ми – на своїй, яку треба визволити. Під Москвою задовго до відомого наказу під Сталінградом – ні кроку назад – наші війська відступали хіба що тоді, коли там не залишалося живих. Великий психологічний перелом у свідомості зробив військовий парад 7 листопада на Красній площі. Присутність на ньому Сталіна вселила віру в майбутню перемогу. Тоді для нас він був Бог. Сталін уособлював усе. Найвагоміші здобутки пов’язувалися з ним. Ідейно-виховна робота під час війни проводилася на високому рівні. У 1943 році мені вручено партквиток. На фронті ледве не всі мали бути комуністами й комсомольцями.
– А який бій вам найбільше запам’ятався?
– Спекотного літа 1943 року біля станції Хотинець, що на Орловщині, наші бійці тримали оборону біля залізниці. Дозрівав хліб, безхмарне, глибоке синє небо, з якого на воїнів сипалися рясним дощем ворожі кулі та осколки. Поруч у вибалку на моїх очах німецькі танки буквально розтрощили нашу батарею 82-міліметрових мінометів. Скільки молодих життів тоді обірвалося! Надвечір від полку майже нікого не залишилося в живих...
– Страшно тоді було помирати?
– Хочете вірте, хочете ні, а про смерть ми здебільшого не думали. Дуже високим було почуття обов’язку: мусиш усе зробити для визволення рідної землі. Врешті, до всього людина звикає... А мріялося ж про домашній затишок, білосніжні простирадла, на яких би відіспався за всі воєнні ночі. А спали на фронті часто де стоячи, де лежачи на холодній землі. А ще дуже чекали приходу весни, і не тільки її тепла, а й можливості пройти санітарну обробку, бо, вибачте, взимку бійців заїдали воші.
У наших лавах перебували жінки–кухарки, медсестри, санітарки. Якби ви знали, як ми шанували їх, наших сестричок! Це ж вони на своїх тендітних плечах виносили поранених з поля бою, рятували нам життя. Дівчата вели себе гідно. І чоловіки не дозволяли собі навіть подумки щось негарне. От саме завдяки справедливості нашої справи, чистоті помислів, самопожертві народу, який усе віддавав для фронту, ми й змогли вистояти й перемогти до зубів озброєного ворога.
– Жертви війни й нині уточнюються, називаються нові цифри втрат. А яка вона, ціна перемоги, у вашому особистому розумінні?
– Дехто при цьому часто посилається на відомий вислів: «Переможців не судять». Та я вважаю, не слід забувати, як нам ця перемога дісталася! Якби продуманішою була стратегія й тактика радянського військового командування, менше було б помилок та жертв. І зовсім недоречний оспіваний лозунг: «Ми за ценой не постоим!» Найцінніше в світі людське життя. Ми повинні завжди пам’ятати про немеркнучий подвиг радянських воїнів. Зараз український народ живе небагато. Та якими б складними не були матеріальні умови, армія наша має бути в центрі уваги народу. Бо ж відомо, хто не годує свою армію, той годує чужу армію.

Г. Конопельцев.