Прагнення стати на ноги і працювати

Мені завжди цікаво,
що приводить людину, здавалось би, досить далеку від сільських клопотів, саме в село?
Адже непогано жив
і працював у Харкові В’ячеслав Михайлович Мокреєв, за освітою математик, за посадою провідний інженер одного
з харківських НДІ, займався своїм бізнесом...

— Все набагато простіше, — пояснює мій співрозмовник. — Родом я з села на Сумщині — це раз, а бізнес мій стосувався саме постачання селянам пального, техніки та запчастин до неї, і це — два.

Що ж, аргументи, як бачимо, знаходяться. Та коли серйозно, то за роки співпраці з селянами побачив і уяснив, у чому головна проблема — потрібні не тільки гроші, а й люди, які б могли навести лад на такій прекрасній землі. Бо ж «закопати» гроші в землю — для цього багато розуму не треба, це робив і казковий Буратіно. Та тільки нічого не зійшло на тому полі чудес у країні дурнів...

У Мокреєва на той час були не стільки гроші, скільки друзі по бізнесу, які пра-гнули допомогти селу. Саме так. Не лише заробити на землі — не настільки наші підприємці наївні, а вкласти кошти у сільськогосподарське виробництво.

Та ще не існувало у світі такої суми грошей, яку б не можна було, як отой Буратіно, закопати в землю...

— Ви не розумієте суті підприємництва, — обережно говорить Мокреєв. — Розпорошувати звикли державні гроші, але не приватний капітал. За нього відповідати треба.

Одним словом, тодішні керівники Первомайського району, до яких і звернувся з пропозицією ще досить-таки молодий підприємець про бажання потрудитися на землі, пішли йому назустріч. А ви б відмовлялися, коли людина пропонує свою допомогу? Бо гроші, скажемо делікатно, вкласти не складно, та спробуй їх звідти назад добути...

Село Картамиш сподобалося. Місця тут і справді гарні. Та й люди не гірші, ніж деінде. І справи, як свідчать документи, у них непогані...

— Коли розібрався, то побачив, що вони набагато гірші, — говорить В’ячеслав Михайлович, та не дуже тим і переймається. — А хто ж розповідає про недоліки нареченої, коли її заміж віддають? Все стає зрозумілим трохи пізніше.

Пізніше стало зрозумілим, що мало «вкинути» кошти в аграрний котел і хай там щось вариться. Треба самому засукувати рукави і братися до справи. Бо вже побачив, що часті пиятики і недисциплінованість до добра не доведуть.

Господарство в Картамиші називається «Суворовець» — ледь не юний піонер. Розбите, з неораними полями, з голодними, а через те і сердитими, людьми. Боргів — море. Тут і мільйони перемелються без толку.

Та коли взявся за гуж... Одним словом, Мокреєв організував і заснував своє приватне підприємство і назвав його без жодного політичного чи ідеологічного підтексту, а за назвою села — «Картамиш». Просто і зі смаком, як говорив класик.

Люди сюди здали свої земельні паї, працювати є над чим. Але — чим? Адже майно залишилося на балансі старого підприємства, якому і належало повертати борги, в тому числі і по зарплаті. Отак і сталося, що в одних руках земля і люди, які мають на ній працювати, в інших — техніка і залишки колись потужного стада. Не розвернутися ні одному, ні другому. Ніби якесь зачароване коло.

— Коли б раніше чітко для себе уяснили старі керівники реальну ситуацію, то можна було б через процедуру банкрутства ще щось врятувати. Та слово це здалося комусь образливим, тож через амбітність дійшли до повного краху. Он лише недавно за старі борги «Суворовця» забрали автомобіль КамАЗ, описали 25 корів. До того ж все це робиться дуже швидко. У мене на руках ще всі документи на машину, а її вже й з обліку зняли.

Та як би там не було, а минулорічний врожай не лише виростили, а й весь зібрали. Коли перший рік господарювання закінчили зі збитками, то вже другий — по нулях. А цукрові буряки, висіяні на 102 гектарах, навіть прибуток принесли. Правда, врожай показував спершу по 230 центнерів з гектара, та не вдалося провести зачистку площ, і він дещо знизився, та ще й цукрозавод не повністю розрахувався. На жаль, це вже стало звичним явищем.

— Нічого, все до копієчки повернуть, — не втрачає оптимізму Мокреєв. — Не може бути інакше. Всі можливості використаю, а справедливість повинна восторжествувати.

Все живе — ледаче, і цьому знайдуться сотні пояснень. А болото безладу має властивість засмоктувати, тягнути на глибину. Тож зрозуміло, як важко подолати вже вироблену роками нехіть до тяжкої праці, до щоденного напруження сил і енергії.

— Я сам принципово не вживаю спирт-ного, — розповідає про наболіле В. М. Мокреєв. — А тут побачив ледь не щоденну пиятику. З чого б то? Від якої радості? А мені кажуть, що справжні чоловіки п’ють лише у трьох випадках: коли їм добре, то з радості, коли зле, то з горя, а коли все нормально, то з нудьги. Щодня, як бачимо, привід знайдеться. А хіба людина з похмільним синдромом може управляти технікою?

Все життя дружив зі спортом, Мокреєв і сьогодні, у свої 47 років, не проти поганяти футбольного м’яча, пограти м’язами, піднімаючи якусь там вагу. Сам веде здоровий спосіб життя, до того залучає і своїх нових товаришів по праці.

Першим прихильником у трудах стала сільський голова Любов Іванівна Волошина. Власне, за останні роки вона вперше відчула, що таке поповнення бюджету на 106 тисяч гривень. З такими грошима це вже не просто сільська рада, а — влада. Має реальну можливість дещо зробити для села і односельців, принаймні дивитися людям у вічі прямо.

До «групи підтримки» можна сміливо занести головного інженера Миколу Івановича Плахотіна, завідуючого гаражем Сергія Васильовича Індикова, керуючу першим відділком Ніну Іванівну Ускову, бригадира Миколу Степановича Горобця...

— Немало, — дивується таким підрахункам керівник господарства «Картамиш,» — можна вже називати більше половини колективу.

Як не зрозуміти місцевих технарів, уже звичних длубатися в металобрухті, коли враз на сотні тисяч гривень приходить техніка. Є чим працювати! От якби ще КамАЗ повернути, то й проблем було б менше.

415 пайовиків отримали все, що їм належало. Хто натурою, а хто й грошима — при крайній потребі. А в кого ця потреба сьогодні «не крайня»? 705 гривень на пай — це ще не так і багато, та кращі часи для картамишців, будемо сподіватися, ще попереду.

— Працювати можна, коли відчуваєш підтримку, — ділиться В. М. Мокреєв. — Я ж відчуваю її не лише від товаришів, а й, так би мовити, зверху. Голова райдержадміністрації Володимир Юхимович Полторацький, його заступник Микола Іванович Лисенко зуміли створити в районі обстановку вимогливості, діловитості. На жаль, це зустрічає шалений опір від тих, кого влаштовує нинішня розруха, хто звик ловити рибу в каламутній воді. «Вічно вчорашні» в усьому винуватять аграрну реформу, ніби це вона довела до такого стану наші села. То чому ж тоді живуть бідно одні лиш прості люди, а вчорашні їхні «поводирі» жирують?

Що ж, продовжує свій непростий монолог керівник сільгосппідприємства, якщо йти за буквою закону, то ніби і справді державний чиновник не має права втручатися в економіку господарств. Однак як залишатися в стороні, коли явно йде пограбування села, дурять селян? Треба заступатися за людей, давати по руках тим, хто вже звик порядкувати на землі, як сам хоче, без врахування інтересів простих людей. Я ж, за великим рахунком, при-йшов допомогти людям піднятися з колін, дати можливість нормально жити на своїй землі, а не роздати гроші завжди неситим. Мені неймовірно тяжко, а як Полторацькому та Лисенку? Там кожен крок як під мікроскопом, бо ж не дають ледарям спати, а декому і красти. А це багатьом не подобається.

Оживає село Картамиш, стає на ноги і сільгосппідприємство «Картамиш». Як брати-близнюки. Люди отримують зарплату, починають почувати себе вільніше. Налагоджується робота в полі, а коли буде зроблено «заділ», коли надбають кормів та обладнають приміщення, то заведуть і корів. Як же без молока в селі? А у планах керівника «Картамишу» — налагодити свою переробку, спершу хоча б для власних потреб пекти хліб, виготовляти олію і крупи.

Все починається з першого кроку. Та щоб рушити в дорогу, треба чітко уявляти, куди йдеш, до якої мети. А вона ж дуже проста — відродити вже трохи й призабуту велич Картамишу, коли тут було господарство з мільйонними прибутками, коли місцевих жителів на ярмарках упізнавали по добротних кожухах і майже всіх трохи заздро називали куркулями. Бо уміли тут працювати, уміли й жити.

— Коли десяток років валилося, за один-два роки все не відновити, — реально дивиться на стан справ мій спів-розмовник. — Треба вдесятеро більше працювати, більше вкладати коштів у розвиток сільського господарства. Бо селом живе наша Україна, тут наші витоки, наші джерела.

Що й казати, тяжке становище в Первомайському районі. Розпорядженням голови облдержадміністрації створено спеціальну групу для надання практичної допомоги району. Багато площ треба орати, чимало пересівати, і самим ослаблим господарствам з таким обсягом робіт не впоратися. Що й зрозуміло.

Було б добре, коли б у господарського воза впряглися і ті сили, які поки що лише опираються зусиллям керівників району підняти село, але... Реалі-стом був Іван Крилов, коли писав про «сумісність» дій Лебедя, Рака і Щуки. У кожного свій інтерес, і він легко прочитується.

Та все ж реформи на селі «просунулися» так далеко, що назад уже й дороги не видно. Нема. Незворотний цей процес, за яким людина стає господарем своєї землі і долі. Правда на боці простого люду, тож і перемога буде за ними.

Юрій Крикливий.

Первомайський район.