Райський квітник під Харковом
Це подвір’я ошатне і затишне будь-якої пори року.
Навіть у холодні зимові дні воно привітне і, незважаючи на снігові замети, зовсім
не схоже на володіння Снігової королеви.
Знайомі ворота, широка алея, що веде вглиб садиби, до оригінального будинку в трьох рівнях. Обабіч неї зараз немає численних горщиків із рослинами, що милують око навесні. І в саду, на терасах – спокій. Завмерли крислаті блакитні ялини, мовби відпочиває під пухнастою білосніжною ковдрою земля, щоб уже незабаром, за два–три місяці, вибухнути яскравим феєрверком усіх кольорів.
Якщо лютий не надто морозний, першими, ще по снігові, розквітають білі підсніжники, привезені в цей сад під Харковом із теплого Криму. На відміну від наших голубеньких пролісків, галантус спочатку розкриває квітку-бутончик, а вже потім листочки. Як правило, ця подія приурочується саме до дня народження господаря садиби. А вже у квітні починається справжній бум: своєю красою по черзі починають хизуватися всі мешканці саду-квітника.
Та розповідь про це трохи згодом. А тепер познайомлю вас із творцями цього дендропарку в мініатюрі — подружжям Богданів: Валентиною Якимівною та Олександром Петровичем. Він родом з-під Києва, вона — зі Смоленщини. Якби не спорт, хто знає, чи перетнулися б їхні життєві шляхи. Пік їхніх спортивних досягнень припадає на 50–60-ті роки. Валентина Якимівна, майстер спорту СРСР з легкої атлетики, тоді була відомою спортсменкою зі стрибків у висоту, Олександр Петрович — тренером. Правда, спочатку він мало не став ученим агрономом. Наслідуючи батька, вступив до сільгоспінституту, провчився кілька ро-ків — і... подався у спорт. Хоча диплом агронома так і не одержав, та юнацька пристрасть залишила свій відбиток на все життя. Із відряджень (а об’їздили Богдани не тільки свою велику країну, а й пів-Європи) хтось віз вишуканий одяг чи взуття, дефіцитний у нас посуд чи прикраси, а вони, незважаючи на кепкування колег, — насіння, саджанці, живці...
З чого ж починалася їхня садиба?
Валентина Якимівна, всміхаючись, показує очима в бік блакитних ялин:
— Із цих красунь. Вони — мов спогад про моє дитинство. Наше смоленське село, дощенту спалене фашистами, стояло в сосновому лісі. Рідний дім часто снився мені. А блакитні ялини ми з Олександром Петровичем висадили того року, коли заклали фундамент нашого будин-ку — наприкінці 60-х.
Зводили власний дім не один рік — збудувати швидко не було ні коштів, ні часу. Все робили власними руками: стіни мурував Олександр Петрович, Валентина Якимівна зі старшими дітьми — у нього на підсобних роботах. Поки тривало будівництво, облаштовували садибу. На реконструкцію земельної ділянки теж за-тратили не один рік. Оскільки територія саду впираєтся в річку, слід було обов’язково зробити дренаж, підпірні стіни, тераси. А для цього знадобилася не одна тонна грунту. Ось так, вручну, візком, і завозили землю, поступово піднявши всі 18 соток на метр вище.
Хоч як не складно це було зробити, але під силу. А от як з’явилися на садибі великі гранітні брили, що величаво розташувалися в різних кінцях саду?
Це теж своєрідний пам’ятник винахідливості працьовитого подружжя. Вирішивши «вписати» в ландшафт цих велетів, аж із Кременчука привезли дві вантажівки каміння. Самоскиди скинули їх біля воріт та й поїхали. А як же розставити ці екзоти в потрібних місцях?
Вихід знайшли. Діждавшись морозів, господарі залили всю ділянку водою і льодом власноруч доставили кожну брилу за призначенням. Зараз, припорошені снігом, вони не такі вже й мальовничі. Але тільки пригріє весняне сонечко — тут розпочнуться справжні дива.
Спочатку запалахкотять яскраво-жовті квіти-зірки на ще не вкритій листям форзиції. Вони мов сигнал світлофора, що попереджує всіх мешканців саду: приготуйтеся, незабаром ваша черга. І справді, вже наприкінці квітня, мов наречені в білому вбранні, забуяють пишним цвітом магнолії, з ними змагатимуться рожевим вогнем деревця мигдалю. Вони так вигідно відтіняють смарагд хвойних культур. Їх на цій садибі — справжня колекція: ялини, ялівець, туї та туйовики, сосни і навіть кедри. Далі, на осонні, день за днем усе більше розростатиметься барвистий квітковий килим: строкаті тюльпани, гіацинти всіх кольорів, квіти місцевого горицвіту, що так нагадують маленькі сонечка, подружки-примули, які розбрелися невеликими зграйками.
Потім настане черга адонісу, рододендронів. Вони в цьому садку поселилися порівняно недавно — років сім тому. Переважна кількість цих красенів приїхала до богданівської Карачівки з Київського ботанічного саду. Почуваються вони на новому місці досить комфортно і стали справжньою окрасою саду. Таке враження, що зійшли рододендрони на цей зелений лискучий газон зі сторінок ілюстрованого журналу. Але це тільки здається, бо насправді ось вони, поруч, суцвіття кремового, персикового, рожевого та бузкового кольорів. З ранньої весни до пізньої осені повітря на садибі Богданів насичене неповторними ароматами, особливо в той період, коли розквітають деревоподібні півонії. Їх розкішні кущі, до метра заввишки, густо обсипані сліпучо-білими квітками розміром із десертну тарілку. Всередині кожної «тарілочки», на жовто-чорних серцевинах квіток, діловито юрмляться бджо-ли — чудові пахощі ваблять їх у цей час з усіх усюд. Крім деревоподібних, у Богданів чимала колекція звичайних, трав’янистих півоній — майже 90 сортів. Це улюблениці господарки, Валентини Якимівни. Щоправда, в останні роки цей титул півоніям довелося розділити з ірисами — зараз їх у сімейній колекції понад 300 сортів! А Олександр Петрович «зрадив» своїм багаторічним улюбленицям магноліям — понад 10 років тому в нього з’явилося нове захоплення — лілії.
А ще подружжя взялося за вирощування агав, навіть спеціальний зимовий сад для них обладнали. Надто вже популярні ці рослини серед «нових українців»: купують їх охоче, пропонують пристойні гроші. Та найперше ці екзоти все ж прикрашають садибу Богданів, а вже решту господарі продають. Як, до речі, і посадковий матеріал усіх рослин, що висаджуються на цій садибі.
Буваючи тут улітку, не перестаю захоплюватися гортензіями, що прописались у богданівському садку кілька років тому. А з’явилися вони тут дякуючи милосердю господарки. Хтось із сусідів, певно, купив цю розкішну квітку із кулеподібним суцвіттям, аби прикрасити оселю. Гортензія відквітувала, і, очевидно, не доглянута, захворіла. Такою нещасною і вгледіла її якось на звалищі Валентина Якимівна. Порятувала рослину, а потім висадила її у відкритий грунт, на галявинці поруч із магноліями. Тепер щосезону гортензія і її вже численне сімейство віддячують добрим і працьовитим рукам турботливих господарів своїм буйним цвітом.
Таке враження, що на цій садибі квітує все. Навіть живопліт насаджено такий, що очей від нього не відведеш: клематиси, барбарис, бугенвілія, дейція...
Поки все рослинне царство в очікуванні весни додивляється в садку сни, у Валентини Якимівни та Олександра Петровича теж невеликий перепочинок перед новим стартом: саме час надіслати листи багатьом знайомим квітникарям — любителям не тільки з України, а й з ближнього зарубіжжя, упорядкувати свої каталоги, спланувати місця майбутніх квіткових грядок. А ще подбати про мешканців теплиці та кімнатні рослини...
До початку весни вже зовсім небагато часу. І подружжя з нетерпінням чекає того дня, коли, нарешті, можна буде «занурити» руки в теплу, прогріту землю. А далі настане літо і приїдуть на гостини онуки. І Полінка, донька наймолодшої з п’яти богданівських дітей Оксани, на правах господарки діловито знайомитиме гостей з кожним куточком цього воістину райського квітника, створеного руками великої працелюбної родини.
В. Карачун.
Харківський район.
