Розвал

Окремі питання судочинства викликають нині чимало нарікань. Вони звучать з уст багатьох осіб, які так чи інакше випробували на собі дію системи правосуддя. Це й потерпілі від злочинних посягань, й особи, на голови яких опускається караючий меч Феміди, й представники силових структур та їхніх слідчих органів... Зрозуміло, в кожних – свої претензії.

Але незадоволення необ’єктивними, на їхню думку, судовими рішеннями по кримінальних та цивільних справах у кінцевому підсумку можуть трансформуватися хіба що в розгляд дій служителя Феміди на кваліфікаційній комісії (а в її складі – представники обласних судів та управлінь юстиції). Минулого року, наприклад, в Україні таким чином було покарано 179 суддів, 133 з яких оголошено догани, 15 – понижені у кваліфікаційному класі, до 31 судді застосована гранична межа дисциплінарного впливу – звільнення з роботи (цікаво, що треба зробити, щоб розпрощатися з чорною мантією?).

Проте існує думка, що покарання декого з суддівського корпусу неадекватне їхнім вчинкам. Якщо це пов’язати з корупцією та іншими негативними явищами, що давно проникли і міцно вкорінилися в лави українського чиновництва всіх рівнів, висновок буде ще невтішнішим. Тим паче, нікуди не дітися від циркулюючих у суспільстві розмов про конкретні внески, що зацікавлені особи через своїх повірених жбурляють на терези правосуддя, в результаті чого звинувачувані, які, приміром, вхопили в «особливо великих розмірах», яким, якщо вірити нашому Кримінальному кодексу, загрожує від 10 до 15 років позбавлення волі з конфіскацією, залишаються на волі і з власним вцілілим майном.

За великим рахунком, ці розмови можна віднести до розряду інсинуацій, тим паче, що конкретних доказів цьому, як мені відомо, в Україні немає. Тобто немає кримінальних справ, за якими «люди в чорному» опинилися б в місцях не так віддалених. Вірніше, кримінальні справи трапляються, але до суду вони не доходять, а якщо доходять, то до вироку там не «дозрівають». Незважаючи на це, ігнорувати дану проблему, аргументуючи це тим, що не спійманий – не злодій, не можна. На останньому пленумі Верховного суду України вона частково була поставлена на порядок денний. Член ВС, голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів Юрій Кармазін, щоправда, озвучив лише один її бік, зазначивши, що «процес зайняття посади судді, як свідчать сигнали з місць, починає набирати комерційні ознаки». Тобто суддівську посаду просто купують. Якщо це так, а член Верховного суду, напевно ж, відповідає за свої слова, то будь-якій тверезомислячій людині добре зрозуміло, що гроші платять не за те, щоб отримувати зарплату, яка, за словами того ж Кармазіна, дозволяє більш-менш безбідно існувати і виплачується вчасно. Платять, треба думати, за ті можливості, які відкриваються з отриманням посади, що, висловлюючись мовою правоохоронців, відносяться до категорії латентних, тобто прихованих. Так що, на мою думку, паралель між конкретними сумами за пом’якшення вироку, а то й уникнення покарання і комерційними ознаками процесу призначення суддів, погодьтеся, простежується.

Харківська область у виступі голови Вищої кваліфікаційної комісії не фігурувала. Але чи може це означати, що у нашого правосуддя (особливо це стосується його районної ланки) все гаразд? Що відсутня тяганина, що професійна підготовка відповідає кваліфікації, що суди завжди виносять неупереджені, об’єктивно зважені рішення, в яких ніяким чином не порушуються ні права громадянина, ні інтереси держави?

Як приклад до роздумів візьмемо справу судді Дзержинського райсуду Харкова Д. А. Лосєвої, стаж судової роботи у якої – 17 років. Суть у тому, що у провадженні Діни Анатоліївни була скарга на розпорядження Державної податкової інспекції (ДПІ) Харкова за підписом Іванова (прізвище змінено. – Авт.) про припинення операцій розрахункового рахунку у «Приватбанку» приватної фірми «Юпітер». Лосєва одразу ж відмінила рішення ДПІ, внаслідок чого з банківського рахунку «Юпітера» за межі України негайно було переказано 106 тисяч гривень. Саму ж справу вона припинила більш ніж через три місяці, мотивуючи це тим, що спори між юридичними особами підвідомчі арбітражному суду. Тобто вона взагалі не мала права втручатися, але ж зробила це, по суті, врятувавши чиїсь, можливо, не зовсім законним чином отримані гроші.

Під час перевірки цього факту правоохоронними органами з’ясувалося, що, по-перше, Іванов майже рік в «Юпітері» не працює. По-друге, зі скаргою до суду не звертався. По-третє, представників ДПІ, для з’ясування спірних питань, до суду ніхто не викликав... Що думати з цього приводу? Що Лосєва, як вказано в поданні правоохоронців, «або ж допустила халатність», покарання за що передбачено Кримінальним кодексом, або ж «винесла завідомо неправосудне рішення», що ще гірше...

Зібрані з цього приводу матеріали направили в Управління Міністерства юстиції України в Харківській області. Звідти (через два місяці) вони потрапили в кваліфікаційну комісію суддів загальних судів Харківської області. Більш ніж через півроку з моменту виявлення даного факту комісія прийняла рішення – дисциплінарне провадження відносно Лосєвої закрити. Її дії були визнані помилковими, суддю попередили щодо дотримання вимог закону. У зворотному напрямку, тобто в правоохоронні органи, документ мандрував теж тривалий строк. Управління Мінюсту про рішення кваліфікаційної комісії повідомило майже через два місяці, хоча працівникам юстиції напевно ж добре відомо, що опротестувати його можна лише в 10-денний термін після прийняття постанови. А що взагалі маємо у підсумку? Помилка Лосєвої обійшлася державі втратою понад 91 тисячі гривень, що фірма «Юпітер» не сплатила в бюджет у вигляді штрафних санкцій. Де ці гроші?

Якщо кожен суддівський «ляп» обходитиметься у стільки (а такі приклади, щоправда, дещо іншого плану, на Харківщині непоодинокі), певно, Феміді вже слід ставити діагноз. Що найобурливіше, так це те, що лояльність деякі судді виявляють в основному при розгляді тих кримінальних справ, в яких фігурують звинувачувані у хабарництві, розкрадачі й інші з категорії грошовитих. І, зрозуміло, до можновладців усіх рівнів, деякі з яких уникають навіть дріб’язкового покарання за корупційні дії, що тягнуть за собою незначний штраф і відлучення від керівної роботи на певний строк (останнє судами до високопоставлених корупціонерів майже не застосовується).

Це зокрема стосується колишнього першого заступника голови Золочівської райдержадміністрації А. Залеського, який неправомірно втрутився в діяльність Дергачівської міжрегіональної податкової інспекції. З Івашківського спиртозаводу його стараннями одному з сільгосппідприємств Донецької області було відпущено майже 6,5 тисячі декалітрів спирту на суму понад 129 тисяч грн. (без урахування акцизу і ПДВ. Чиновник знав, що податківці заборонили відпуск, бо на рахунок спиртозаводу не надійшли гроші. Але проігнорував це, завізувавши документи своїм підписом і печаткою райдержадміністрації. Внаслідок неправомірних дій в бюджет не надійшла значна сума готівки – ставка акцизного збору і податок на додану вартість.

Матеріали щодо притягнення Залеського до адміністративної відповідальності за порушення Закону «Про боротьбу з корупцією» розглядалися в Київському райсуді Харкова. Суд вирішив, цитую: «справа не була розглянута у зв’язку з хворобою А. Залеського. Таким чином, встановлені обставини, що виключають провадження по справі, у зв’язку з чим вона підлягає припиненню». Як тут не згадати класичне – хай загине світ, але торжествує правосуддя!

А те, що іноді трапляється з господарськими справами, які пов’язані з розкраданням значних сум, не піддається логічному осмисленню. Часом титанічні зусилля правоохоронних органів по збиранню доказів після судового вироку мають вигляд даремно змарнованого часу. До злочинців застосовуються ледь не всі передбачені Кримінальним кодексом України статті, що значно пом’якшують судовий вердикт. У фіналі розкрадач в особливо великих розмірах отримує умовне покарання.

Чи зміцнює це авторитет Закону, суду, врешті-решт, особливо ж серед людей, які не живуть, а животіють, яких злидні підштовхують до дрібних крадіжок, за що отримують покарання, як мовиться, на повну котушку? Чи стає подібна вибіркова гуманність рушійною силою, що підштовхувала б інших до законослухняного способу життя?

Марк Євсійович Полячок – колишній головний лікар Вузлової поліклініки Південної залізниці, якому було пред’явлено звинувачення в розкраданні в особливо великих розмірах і службовому підлозі (фальсифікації документів), був звільнений з-під варти у залі судових засідань Московського райсуду Харкова. Отримав він 6 років умовно з випробувальним строком 3 роки і штрафом 680 гривень (безпрецедентний випадок!).

В чому суть злочину? Залізниця виділила поліклініці для ремонту і оновлення обладнання вагон цукру – 67,5 тонни на суму понад 83,6 тисячі гривень. Полячок, який був також засновником приватного підприємства «Контакт» та ТОВ «Ресторан «Люкс», прокрутив «благодійну допомогу» залізниці через свої структури. Було продано 61 тонну, за що Марк Євсійович отримав 56,8 тисячі гривень готівкою. «Контакт» він використав для реалізації цукру, а «Ресторан «Люкс» – для прикриття афери. Для цього з допомогою підлеглих (заступника з економічних питань та головбуха) склав фіктивні документи про те, що цукор із станції «Харків-Червонозаводський» доставили в «Ресторан «Люкс» на відповідальне зберігання, а потім передали ТОВ «Укрімпекс-Холдинг» як оплату за ремонтно-будівельні роботи в поліклініці. А з «Укрімпекс-Холдингом» уклав договір на проведення ремонтно-будівельних робіт на суму понад 83,6 тисячі грн.

Під час розслідування і в суді з’ясувалося, що «Укрімпекс-Холдинг» – фірма фіктивна. Так, є два її засновники, але вони стверджують, що знати не знають, чим вона займається і чи займалася чимось взагалі. Не знають вони і директорів фірми, а вони – люди випадкові. Одна, підписавши документи, зробила послугу знайомому. Інший за те, що надав для користування свої дані, отримав винагороду – 40 гривень. Справжнього керівника фірми не існує, юридична адреса – липова... Чи міг за таких обставин «Укрімпекс-Холдинг» ремонтувати Вузлову поліклініку? Фірма знадобилася Марку Євсійовичу виключно для того, щоб списати на неї «цукрові» гроші, готівку ж покласти собі в кишеню.

Суд погодився з цим, але, я б сказав, лише на «чверть». Судячи з усього, суддя сприйняв на віру слова Полячка про те, що з цих грошей він оплачував ремонт, хоча у вироку, крім слів підсудного, цьому немає жодного доказу. Так, у поліклініці ремонт частково виконано. Але робили це фірма «Араз» і приватна особа. У показаннях у суді вони це засвідчили, та чомусь нічого не сказали про те, чи платив їм Полячок гроші, чи, можливо, ремонт вони робили, як мовиться, за спасибі. Крім цього, з головлікаря Вузлової «списали» 6,5 тонни цукру, що невідомо де поділися. Але ж за них хтось повинен нести відповідальність? Якщо, на мою думку, це зникнення розглядати у контексті скоєного, вина якраз і лягає на головлікаря, заступника з економічних питань та головбуха.

Що, крім цього, було зроблено? Призначено будівельно-технічну експертизу, яка встановила, що ремонт в поліклініці на першому поверсі і маршових сходах мав місце. Його вартість – 42 тисячі. Після цього простою арифметичною дією – віднімання від 56,8 тисячі 42-х – суд остаточно встановлює суму вкрадених головним лікарем коштів – 14,8 тисячі...

Що стосується підгрунтя гуманного покарання, ним стало, по-перше, ставлення Полячка до скоєного (допитаний, як підсудний, вину не визнав, але щиро у всьому покаявся). По-друге, інвалідність. (В ДТП отримав травму голови, посилаючись на що, стверджував: як реалізувався цукор, за якою ціною, чи зберігався цукор в «Ресторані «Люск», чи передавався ТОВ «Укрімпекс-Холдинг», – нічого не пам’ятає. Зате добре пам’ятає, що за ремонт платив). По-третє, збиток – 14,8 тисячі – відшкодував. Що ж, суд добре знає, чому милує, а чому суворо карає. Але при цьому хотілося б знати, а не здогадуватися. Якщо Марк Євсійович таки платив, то кому? 42 тисячі – гроші чималі. А у вироку про це – жодного слова.

Не хочу, щоб у когось виникла думка, що дотримуюся виключно обвинувального ухилу і жорстоких каральних заходів. От і з Полячком, здавалося б, які питання? Щось там відшкодував – і то добре. За що ж йому ще й за гратами «паритися»? Тим паче – інваліду? Так, від в’язниці можна й помилувати. Але ж разом з позбавленням волі за розкрадання в особливо великих розмірах є й інша міра покарання – конфіскація майна. Та Марк Євсійович, я б сказав, судом був двічі помилуваний. Спочатку до нього застосовується ст. 44 Кримінального кодексу, і він отримує покарання нижче нижчої межі, тобто замість 10 – 6 років. А потім ст. 45 – умовне покарання, що виключає конфіскацію. Чи не занадто? На мою думку, було б справедливо, якби він своїм майном розплатився за те, що майже півтора року користувався вкраденими тисячами. До того ж, не останнє б від нього «відчужували», адже людина він заможна – нерухомість, авто, в комерційних структурах засновник... І до засудженого було б гуманно, адже умовне покарання – це воля. І державні інтереси захистили б. Але так чомусь не сталося.

Тут є й зворотний бік медалі – робота правоохоронних органів. Люди, які там працюють, не були б професіоналами, якби не цікавилися кінцевим підсумком зробленого. Адже судовий вирок, крім усього іншого, це й визнання професійної майстерності, усвідомлення того, що все зроблено правильно, а значить – не дарма хліб їдять. І якщо трапляється подібне тому, що сталося з Полячком, знаєте, як вони це називають?.. Розвал. Та й за державу образливо. Тим паче, згадаймо, що з цього приводу сказав класик? Держава – це ми!

Б. Марченко.