Шляхи Анатолія Криворучка

Коли господарство називається «Новий шлях», а його директор Анатолій Тихонович Криворучко удостоєний звання Герой України, то про що довго думати? Оспівуй геройський шлях, високих слів не шкодуй, і все буде в порядку.
Та ось уже майже місяць минув з того дня, коли повернувся з відрядження до Борівського району, де й вивчав ситуацію в «Новому шляху», а статтю дописати так і не можу. І справа не в тому, що бракує фактів, а скоріше навпаки. Їх занадто багато. І не хочеться нічого упустити.
Відкладемо блокнот, щоб і не заглядати. Хіба що за якоюсь цифрою. Пам’ять відсіє головне від другорядного, тим більше, що колись я вже наспішив зі «свіжатиною», про що шкодую й досі. Та й Анатолій Тихонович, розказують, після тієї публікації в лікарню ліг...Шлях перший. Колгоспний

18 років тому ми були молодшими, саме на оті роки. Не такою була й держава, й сама система влади й оцінки людської діяльності. Бо коли виникав конфлікт між, скажімо, головою колгоспу і дояркою, то правою була завжди доярка. Так було треба. Бо мали бути принциповими і безкомпромісними, а не якимись там лібералами, яких і Коцюбинський колись критикував.
З тим і їздив у колгосп «Новий шлях», про те й написав. І не зупинило кореспондента партвідділу газети «Соціалістична Харківщина» Ю. Крикливого ні застереження тодішнього керівника району І. З. Бондаренка, що «не все так просто», ні небажання рядових колгоспників коментувати той лист до газети. Хоча, за великим рахунком, все було правильно, фактів ніхто не перекручував. Але й уїдливих слів у газетній статті не бракувало.
Та колгосп «Новий шлях» під керівництвом А. Т. Криворучка стійко витримав критику зі сторінок обласної газети, бо не до того було. Ростили врожаї, рік від року все вищі, доїли корів, розбудовували село. І щоразу люди переобирали на посаду голови колгоспу саме його, Анатолія Тихоновича, і вже мало хто й знав, що він не з місцевих.
Народився і ріс у селі Базаліївка Чугуївського району. Вчився, отримав направлення в це господарство, працював агрономом. А коли захворів голова колгоспу Олександр Григорович Литвинов, підміняв його. Отож через якісь там роки, коли наступила пора звітних зборів, сам Литвинов рекомендував обрати не його, а молодого агронома Криворучка. А тому було на той час лише 30 років. Молодий, але не зелений.
Син вдови, він «насьорбався» і гіркоти, і образ, і злиденного існування. Та не затаїв зла у своєму серці, а перепустив його через себе, як вчорашній борщ, і з чистими намірами прийшов до людей. Тоді я розцінив це як «загравання з людьми» і помилився. Нічогеньке собі «загравання», яке триває більше тридцяти років... Та хай би з нами так «загравала» вся наша влада, то кращого й не треба було б.
Якщо у 1991 році, з яким ми вже звикли порівнювати темпи нашого «падіння», тут було дві тисячі голів великої рогатої худоби, то сьогодні – 2620. Тракторів було 36, а нині мають 62.
– За ці роки, – з притиском говорить Анатолій Тихонович, – ми не здали й тонни металобрухту. А серце ж кров’ю обливалося, коли бачив, яка на кораблі вантажать майже нові плуги і тракторні «гусениці». Викупити б їх, та де там...
Вся Чернещина газифікована, за винятком тих будинків, куди технічно неможливо підключити це благо. 70 відсотків помешкань телефонізовано.
– Брехня за півгодини розноситься по всьому селу, – посміхається Криворучко. – Оперативно.
Шлях другий. Геройський
Кажуть, що чим вище підійматися вгору, тим краще видно. Та водночас і дихати важче, голова макітриться. Але ж пнуться люди вгору і не остерігаються небезпеки, без страху.
Криворучко на всі пропозиції зайняти вищу посаду відповідав однаково:
– Мене люди переобирають, за мене голосують. Яка ще може бути вища посада?
Не пішов ні в райком партії, ні в господарські структури, відмовився і районом керувати. Кілька разів просили його керівники сільгосппідприємств дати згоду на балотування до Верховної Ради, і на це не пішов. Як міг залишити тих людей, довір’ям яких і став відомим в області господарником? Працювали всі разом, а звання і відзнаки отримував керівник, отже, це ж і їхні нагороди.
А господарство все міцніло, набирало сили. Довгі роки спеціалізувалися на вирощуванні цукрових буряків і кукурудзи, стали насінницьким «полігоном» чи не всієї області. Елітне насіння приносить агрофірмі солідні прибутки.
Здавалось би, можна і заспокоїтися. Та ні, їздить по білому світу Анатолій Тихонович і не перестає дивуватися – чому німці на набагато бідніших землях отримують по тисячі центнерів буряків з гектара, коли його 400 центнерів у нас вважаються ледь не подвигом? А чого жито і ячмінь там беруть не менше сотні центнерів з гектара?
– Ні, наших не можна пускати за кордон, – хитрі бісики виграють в очах Криворучка. –Погнали французів до Парижа, а через десяток років вигулькнули декабристи. Погнали німців у 1945, а через десяток років і «відлига». Ми постійно вчимося, такий ми вже народ. «Позичимо» німецьку техніку і виростимо такий врожай, яких на цих землях ще й не бачили.
У нього багато нагород і звань, та найвище отримав недавно з рук Президента України Л. Д. Кучми – звання Герой України з врученням ордена Держави. На ордені, що символізує Державний герб України з благородного металу, викарбувано цифру 053. П’ятдесят третій герой з-поміж півсотні мільйонів земляків, до того ж перший серед аграрників нашої області – це висота...
– ...і от називають моє прізвище, і чую, як «геройства» все меншає і меншає...
Самоіронія, критичне ставлення до власних досягнень – чи не це спрацьовує своєрідною противагою («противовес» – російською це буде точніше), що утримує уславленого керівника на одній нозі з рядовим трактористом чи пенсіонеркою? А це у поєднанні з добрим гумором нашим народом завжди поціновувалося якнайвище.
От ми заходимо в дитячий садок і не встигаємо вмоститися у кріслах, як діти звідусюди обліпляють Тихоновича. Лізуть на руки, а хто й на голову забирається. Як тут утриматися, щоб не натякнути на можливість рідної крові?
– Ми таких по зубах відрізняємо, – усміхається він, і я бачу чималеньку щілину між його верхніми зубами. Прикмета, скажемо прямо, характерна.
А ось демонструє своє хобі – тисячі різних ручок, від простенької шкільної повоєнних років до найсучасніших. Там же – уламки з великих руїн, з Акрополя.
– Нас попередили, що поліція стежить, аби не підняв хто й крихти. Бережуть своє. А хто візьме в руки, того негайно ж палицею по спині. Та як не привезти своїм такого камінчика? Зробив вигляд, ніби спіткнувся і падаю, а коли розігнувся, то непомітно в кишеню і поклав оцей ось уламочок.
Йому недавно виповнилося 55 років, але я чую голос шибеника із далекого повоєнного дитинства. Йому не треба грати якусь там роль. Природа відвела йому найвищу – щиру людину не грають, цим приземлено і щиро живуть.
Шлях третій. Смиренний
Шо толку лаяти і проклинати пітьму, коли можна просто запалити свічку?
Свічку і церкву, кажуть, він побачив уві сні. Навіть місце на вигоні, де вона зараз розташована. Власне, і сама назва села Чернещина свідчить, що тут колись молились Богу ченці. Та за роки комуністичного панування з десяти церков і одного монастиря на Борівщині не зосталося нічого. І не злякалися підняти руку на історію, чим нас сьогодні страхають їхні потомки, застерігаючи від руйнувань масових пам’ятників вождю світового пролетаріату.
У кого з нас життя складалося просто? Хто не має з чим прийти до церкви, щоб постояти і послухати службу Божу, заглянути у лики святих?
Вісім років зводиться комплекс храмових споруд, а роботи попереду ще багато. Бо ж не просто церкву будують, а й бібліотеку при ній, духовну школу. Облагороджують озеро, навколишню територію.
Звісно, сюди можна і автомобілем приїхати, адже цеглу та інші будматеріали не на руках же носили, а возили. Та веде сюди пішохідний міст, і саме перед ним зупиняється «Нива» Анатолія Криворучка. Сюди треба йти пішки й неквапом.
Отець Василій голосно вимовляє «о», і десять секунд відбивається луна від стін і куполів. І промисел Божий, і талант зодчих злилися воєдино у дивній та урочистій красі. Нема однакових храмів, як і людей. Неповторність зрідні невмирущості. І при цих думках мимоволі хилиться голова у поклоні, і несила здобутися на слові.
Будували, як кажуть, усім миром. Хотіли стелу звести, аби перерахувати всіх доброчинників, та Криворучко сказав, що не треба. Бо всіх не перерахуєш, та й для Бога все єдино, що мільйон, що гривеник. Може, копійка бідака і дорожча від тисяч багатія, хто ж те відає...
Кілька років тому захворів зять Криворучка. Возили по лікарнях, та марно. Помер.
Поставили труну в церкві, люди приходили прощатися. Двох діток лишив на цьому світі, та що вдієш...
Мов у тумані, підійшов Тихонович, устами торкнувся холодного лоба. Запалив свічу, поставив Миколі Угоднику.
– Микола ніколи не дивиться прямо, ніби трохи вбік. А це так, ніби прямо мені в душу заглядає. Отієї ночі я вперше заснув, як усі люди.
Життя на грішній землі набиває нам у душу всього – і доброго, і злого. Та щоб мати силу звернути очі до неба, треба позбавлятися гріхів. Доброчинні справи, зрозуміло, нам зарахуються, але закони арифметики тут не діють – гріхів від того у нас не меншає. Треба їх усвідомити і замолити. Треба смиренно схилити голову і уповати на милість Всевишнього.
Ми сюди прийшли наостанок, ніби підбиваючи якийсь підсумок. Бо вже бачили і ферми та тракторні бригади, школу і розвесніле село, доброзичливих і милих у щирості своїй людей. Бачили схилені голови у сільській бібліотеці, півсотні учнів за шахівницями. І був тут Анатолій Криворучко не паном і навіть не господарем, а чуйним і мудрим батьком. Може, це і є головне наше завдання у цьому житті?
Тоді якраз мова йшла про підсумки голосування. За Криворучка до обласної ради проголосували 92 відсотки земляків. Чим не перемога?
– Нема радості у мене. Адже отим кільком сім’ям я щось не зумів донести, у чомусь перед ними завинив. Образив когось, певно. Недопрацював...
Хіба ж так можна ставитись до самого себе? Чи ж не надто жорстко?
«А – як?» – чую німе запитання Криворучка і не знаходжу потрібних слів. Коли б то знаття...

Юрій Крикливий.
Борівський район.