Щоб закон діяв

Минає дванадцятий рік відтоді, як Верховна Рада України прийняла Закон «Про мови в Українській РСР». Цей Закон вводився в дію, згідно із постановою Верховної Ради УРСР з 1 січня 1990 року, і законодавчо було передбачено його поступове впровадження в усі сфери суспільного життя протягом трьох, п’ятьох і, найбільше, десяти років положень згаданого Закону, з конкретизацією строків для окремих регіонів республіки. Отож на сьогодні всі строки вичерпано.

І хоча Закон далеко не бездоганний, його послідовне впровадження поліпшило б мовну ситуацію в Україні. Нині виконання цього Закону перебуває під загрозою, оскільки механізм його реалізації чітко не регламентований і не закріплений у відповідних нормативних документах. Закон не діє як унаслідок того, що його виконання не передбачає фінансового забезпечення та відповідальності посадових осіб за його порушення, так і внаслідок опору шовіністів, які перебувають на адміністративних посадах.

Нині наші депутати ВР у своїх виступах як на різних форумах, так і в пресі весь свій політичний запал спрямовують у бік економіки, що цілком зрозуміло. Але, на жаль, вони забувають про не менш важливий аспект буття українського народу, української нації, що дала назву державі нашій і є її основою, – це українська мова. Без відродження української мови не можна говорити ні про яке відродження.

Восени 2000 року у Національній Спілці письменників України відбулося обговорення публіцистично-наукової книжки А. Погрібного «Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба», що у 1999–2000 р. вийшла у видавництвах «Просвіта», «Школяр».

У кінці вересня 2000 року після деякої перерви знову заявило про себе громадське об’єднання «За культурно-языковое равноправие», влаштувавши маніфестацію на майдані Свободи і пікетування Будинку рад. Гасла були ті ж самі, що і під час аналогічної акції, яка відбувалася тут у травні: «Русскому языку статус государственного наряду с украинским!» і т. п. Годі ще раз говорити про те, що російській мові, зокрема в Харкові, ніщо не загрожує. Протестанти, прямо про це не говорячи, обстоювали право не знати української мови, не користуватися нею. Кореспондент газети «Вечерний Харьков» поцікавився в одного з організаторів акції, голови міської організації так званого «Русского движения Украины» О. Д. Міхільова, чим викликана її необхідність. Адже Харківській міськраді свого часу вдалося відстояти рішення про рівноправність російської та української мов на підвідомчій їй території (боротьба ще триває, але про це пізніше).

«Це рішення, по суті, зводиться нанівець постановою Кабінету Міністрів № 1004 від 21 червня, – вважав Міхільов, що любить іменувати себе академіком. – Воно вимагає рішучого і швидкого поширення української мови в усіх сферах, включаючи побутову. І якщо строго дотримуватися її, то навіть по телефону і в постелі ми не маємо права говорити по-російському. Те, чого Харків на якийсь час домігся, може бути втрачено».

Отаке утнув, нічтоже сумняшеся, «правдомовний» академік.

У подібних акціях обов’язково беруть участь так звані «штатні протестанти», крикуни украй лівого толку. Ці люди використовують будь-яку можливість, аби вийти із своїми незмінними вимогами – геть усіх, зарплату підвищити, ціни знизити і взагалі повернутися до побудови комунізму. Ось і на початку лютого ц. р. нечисленна, одначе галаслива купка російськомовних «двіженців» протестувала на майдані Рози Люксембург проти запроектованого перейменування його на майдан Соборності України.

Незалежно від того, співають вони пісні під гармошку чи викрикують прокльони «антинародному режимові», їх уже мало хто сприймає. Хіба що затяті ревнителі «двуязичія» (читай – фактично російської одномовності) типу академіка Міхільова та його колег з аналогічних «двіженій». Прикро, що в нашому Харкові, де у передреферендумні місяці осені 1991 року народився і діяв громадський рух «Росіяни – за незалежну Україну», нині діє координаційна рада руху «Славянское единство», яка має на меті ініціювати проведення в Україні референдуму про об’єднання Росії, України й Білорусі в єдину державу. Як кажуть: злізай – приїхали...

Хто, до речі, особливо палко обстоює направомірне і неконституційне рішення Харківської міськради, «істинно російський чоловік з істинно російським прізвищем» комуніст Пєрєпєліца.

Або ж теж «російський чоловік» К. Кеворкян, який свого часу опублікував у тижневику «Панорама» статтю «Я не люблю Україну» і у своїй українофобії дійшов, наприклад, до того, що звинуватив у злочинах на території Харкова дивізію СС «Галичина», хоча ця українська дивізія була утворена десь у кінці липня 1944 р., коли Харків уже майже рік був визволений од німецьких окупантів.

Перед тим, як перейти до деяких, далеко не повних конкретних прикладів порушення в Харкові статті 10-ї Конституції України та рішення Конституційного суду щодо статті про державність української мови, наведу цікавий документ, опублікований 14 січня 1925 року в газеті «Известия», № 11.

«Украинизация

Харьков. 12 января. Совнарком одобрил проект постановления ВУЦИК и Совнаркома о мерах к срочному проведению полной украинизации советского аппарата.

Согласно проекту постановления, делопроизводство во всех учреждениях, торгово-промышленных предприятиях и общественных организациях должно перейти на украинский язык не позже 1 августа 1925 года.

Постановление налагает на НК РКИ УССР и его местные органы обязанность периодически производить проверку украинизации советского аппарата, в особенности проверку приема на службу работников, не владеющих украинским языком. Кроме того, органы РКИ должны планомерно производить обследования учреждений и проверять каждого сотрудника в отдельности в отношении украинизации. Лица, обнаружившие недостаточное знание украинского языка, могут быть уволены. Их обратный прием на службу на территории УССР возможен лишь после представления удостоверения о сдаче испытаний по предметам украинизации и украинского языка в объеме школы-семилетки.

Постановление о запрещении приема на службу лиц, не владеющих украинским языком, остается в силе».

Не знаю, як там було насправді, бо мене тоді ще на світі не було. Та знаю, що з українізацією на всесоюзному рівні було покінчено десь у 1933 році, а потім про неї було небезпечно навіть згадувати.

Але раніше переважна частина вивісок і, менше, рекламних оголошень була україномовна. Тепер же, в незалежній Україні, можна пройти цілі міські квартали, де майже всі вивіски і реклама російськомовні. Більше того, деякі російськомовні вивіски фігурують двічі і тричі – при відсутності україномовних.

Між іншим, у Франції за рекламу іноземною мовою і навіть за іноземні слова, застосовані без доконечної потреби, суворо штрафують. А французькій-бо мові ніщо не загрожує.

Як це питання розв’язується в такому обласному центрі, як Житомир, повідомляє газета «Голос України».

Житомирський міськвиконком запровадив коригуючі коефіцієнти в розрахунку плати за тимчасове користування місцями розташування зовнішньої реклами. Тепер всі ті, хто рекламує продукцію вітчизняних підприємств, платитимуть на 30 відсотків менше. А якщо це ще й житомирські вироби – знижка 50 відсотків. Натомість, за рекламу товарів зарубіжного виробництва плата порівняно з розрахунковим тарифом зростає втричі, а за використання іноземної мови – у десять разів.

Обмаль україномовних написів на харківських ринках. На ринку «Павлове поле» їх лише два: черговий пункт міліції та кіоск «Горілка», зате напис «Рынок Павлово поле» фігурує на всіх трьох входах. Магнітофонні інформаційно-рекламні оголошення в Будинку торгівлі, на ринках тощо тільки по-російському. Навіть на міському кладовищі № 9 після ремонту брами зник український напис, а поновлено російський – за бажанням покійників, чи що?

Мені здається, що власників та директорів усіх цих приватизованих магазинів, закладів громадського харчування, побуту тощо для початку слід попередити, за тим оштрафувати, а потім позбавити ліцензій на право діяльності. Це стосується також недержавних телевізійних і радіоканалів.

Замало україномовних вистав у Харківському українському театрі музичної комедії (так він називався офіційно, але приблизно до 1960 року, коли театр повністю перейшов на російську мову), у театрі ляльок, юного глядача.

Віддруковані українською мовою бланки ліцензій, торгових патентів, довідок Бюро технічної інвентаризації, поштових повідомлень, пенсійних і нагородних посвідчень, за невеликим винятком, заповнюються службовцями по-російському.

Часто ігнорується українська мова на різних виставках, ярмарках, спортивних заходах і т. п.

Я регулярно слухаю інформативні програми Харківського державного радіо і звернув увагу, що більші і менші посадові особи міського та обласного рангу здебільшого виступають російською мовою. Та зрештою спробуйте поспілкуватися по телефону з міськими та обласними чиновниками українською мовою. Знову ж таки з невеликим винятком, нам уперто відповідатимуть російською.

Я розумію: можна зробити виняток щодо вивчення української мови для видатних учених, організаторів виробництва, інших визначних діячів, особливо літнього віку – забезпечте їх україномовними рефератами і перекладачами, платимо ж ми іноземним радникам, наприклад, аби мати з них більшу професійну віддачу. Але робити виняток для технічної секретарки чи рядової поштарки – це вже занадто. Інша справа, що слід реально забезпечити для всіх можливість вивчати українську мову на різного роду курсах, через масово видані самовчителі тощо.

Доки в Харкові діяла система «Союздруку», в газетних кіосках можна було придбати поряд з газетою «Голос України» (правда, тільки російськомовний варіант) також газети «Час» та «Нова доба», «Шлях перемоги», «Українське слово», журнал «Прапор» (нинішній «Березіль»), «Перець» – і всі ці видання знаходили свого читача і покупця. Тепер, після приватизації газетних кіосків, у кращому разі з україномовних видань можна придбати лише газету «Слобідський край». Не знайдете натомість ні журналів «Березіль» і «Слобожанщина», ні українських варіантів газет «День», «Дзеркало тижня», «Київські відомості», про інші не кажу. Кіоскери не беруть, і край! Думається, неодмінною умовою видачі ліцензії має бути наявність бодай згаданих україномовних видань. Хтось, можливо, скаже: це не демократично. Дурниці! Демократія мусить слугувати утвердженню і процвітанню української держави, а не діяти їй на шкоду.

До речі, газета Харківської обласної ради «Панорама» видається у двомовному режимі, українською і російською. А от газета Харківської міської ради «Слобода» видається російською мовою. Характерно для міськрадівських «борців».

Не все гаразд з українською мовою викладання у професійно-технічних, спеціальних, військових училищах та академіях, у вузах; в армії та міліції, з мовою маркування товарів, етикеток, інструкцій щодо користування товарами. Тільки в поодиноких магазинах товарні етикетки виконані українською мовою.

Закон передбачає, що тексти офіційних оголошень, повідомлень, плакатів, афіш, реклами і т. п. виконуються українською мовою. Питається: де поділися кіноафіші українською мовою?

Таким чином, українська мова лише офіційно є державною, а на практиці все агресивніше витісняється в Харкові, в Україні мовою сусідньої держави при потуранні більших і менших українських урядовців і владних структур.

Світовий історичний досвід показує, що виживають і процвітають ті постколоніальні держави, в яких питання відродження національної мови і культури було винесено в ряд першочергових завдань державної політики.

До речі, Верховна Рада 8.02.2001 р. прийняла Закон «Про службу в органах місцевого самоврядування», згідно з яким службовці цих органів зобов’язані володіти українською мовою.

Але закон, за невиконання якого не передбачається жодних санкцій, – це не закон, а кволе побажання.

Ю. Стадниченко.

Письменник.