Студентки, ховайте довгі ноги!
Оксані нелегко давалося навчання. Майже кожну оцінку доводилося «купувати» або «виканючувати». Батьківські гроші й тямущі педагоги допомогли студентці «дожити» до четвертого курсу. А потім трапилося те, чого вона ніколи не чекала. Ні, Оксану не відрахували з інституту. Вона сама забрала документи.
...На перший погляд, у цього професора не було нічого дивного: лисий, короткозорий, інтелігентні манери. Таких у вузах – кожний другий. Студентам він навіть подобався: приваблювало його сучасне розуміння життя.
Викладач точних наук Іван Федорович (назвемо його так) любив пофілософствувати на тему «Навіщо гарній жінці бути розумною?». І робив висновок: це для неї – зайвий вантаж. Дівчина з довгими ногами й чарівною посмішкою має усі шанси досягти успіху іншими способами. Після таких слів дівочі уста мрійливо посміхалися, і кожна думала, що оцінка за екзамен уже в неї у заліковці.
Кокетувати в Оксани виходило краще, ніж зубрити формули, і вона користувалася своєю принадливістю. Іван Федорович і справді все частіше почав дивитися у її бік. Якось запросив до себе на кафедру. Розповідав, яка в неї чарівна посмішка, оксамитова шкіра, ясні очі, і їй, як майбутній матері, зовсім не обов‘язкова цигарка.
На перервах дівчата щільним кільцем оточували професора, та Оксана вже не поспішала до нього підходити. У професора й раніше була дивна звичка роздивлятися своїх студенток – так зазвичай роздивляються вітрину магазину. А, судячи з усього, з усіх представлених «експонатів» Оксана подобалася більше за інших.
Якийсь час вона не відвідувала його лекції. Забачивши здалеку, намагалася уникнути зустрічі. Одного разу не встигла. Професор посміхнувся: «От дивлюся на вас: така мила дівчина і така безвідповідальна. Чому заняття прогулюєте? Як думаєте складати екзамен?». І порадив займатися з репетитором, щоб надолужити згаяне. А взагалі, мовляв, він і сам може готувати її до екзамену, зрозуміло, не безкоштовно.
Заняття були призначені на четвер. Цей четвер Оксана дуже швидко зненавиділа... Професор обрав маленьку аудиторію, завжди причиняв щільно двері і дуже дратувався, якщо йому хтось заважав. Брав із собою журнал і гортав його, поки студентка розв‘язувала рівняння. Коли Оксана зізнавалася, що чогось не розуміє, гладив її по спині, підбадьорював: «Не переживай, все у нас буде гаразд». Від його руки крижаніла шкіра. Коли Оксана намагалася відсісти від професора, він одразу ж червонів і гукав: «Не хочете вчитися, не треба, та екзамен я вам просто так не поставлю!». Незабаром гнів змінювався на милість, і професор знову посміхався, а його рука шукала талію студентки.
Дівчина не витримала й розповіла про все сусідці по гуртожитку. Проплакала весь вечір. Вирішила, що це кара їй за лінощі, за те, що не хотіла учитися раніше. Подруга порадила більше не ходити на заняття, а все розповісти декану. Та хіба не декан на другому курсі, відвівши очі, поставив їй трійку й попередив, що надалі більше цього не зробить? Наближалася сесія, і Оксана продовжувала відвідувати заняття.
У черговий четвер Іван Федорович запропонував більше не займатися математикою, а побалакати про щось приємне для Оксани. Тільки офіційні стіни інституту для цього не підходять. А у нього вдома – кава, і, крім собаки, ніхто не заважатиме... Оксана погодилась.
Одразу після розмови побігла на переговорний пункт і зателефонувала додому. Приїхали батьки. У призначений день до професора в кабінет увірвався її батько. Іван Федорович усе заперечував, наполягаючи на тому, що це якесь непорозуміння. Присягався, що він справжній батько сімейства, показував фотографію дружини й дочки, що її завжди носить біля серця. «Непорозуміння» зам‘яли: викладач поставив оцінку за екзамен, а натомість попросив не ганьбити його світле ім‘я.
На цьому б усе й скінчилося, якби не виявилося, що в наступному семестрі Іван Федорович знову викладатиме в групі Оксани. Тоді дівчина вирішила забрати документи з вузу. Та в деканаті з приводу того, що сталося, не вимовила ні слова. Тому що розповідати було соромно, а факт зазіхання з боку викладача треба було ще довести. А доказів не було. Скоріше за все, Оксану звинуватили б у наклепі. Рівень довіри до викладача з науковим ступенем значно вищий, ніж до пересічної студентки...
Знайомі порадили дівчині змінити стиль одягу, менше користуватися косметикою, тому що в неї на лобі написано «згодна».
За коментарем я звернулася до соціального психолога, кандидата психологічних наук Ганни Медвєдєвої:
– Наведена історія досить типова для харківських вузів, – сказала вона. – Професор одразу «дозволив» студенткам загравати очима, демонструвати власну привабливість заради отримання бажаної оцінки на екзамені. Оксана вирішила, що кокетливою посмішкою і принадливістю завоює прихильність викладача. Очевидно, раніше, з іншими викладачами, у неї це виходило.
У нашій культурі чоловіки й жінки по-різному ставляться до сигналів флірту. Для жінки кокетування – це частина поведінки, і це зовсім не означає, що вона бажає більш близьких стосунків. Викладач же сприйняв кокетство як натяк на згоду прийняти його умови й таким чином скласти екзамен. Тому, залишившись наодинці з професором, дівчина відчула шок і приниження, коли він почав до неї залицятися. Вона не чекала нічого подібного. Водночас, відчуття провини і страх перед тим, що вона не зможе продовжити навчання, примусили Оксану все терпіти.
Втім, є й правовий бік проблеми. Про нього говорить кандидат юридичних наук, доцент Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого Олена Дашковська:
– Посада викладача вимагає високоморальної поведінки. У даному випадку викладач, як чоловік, образив честь і гідність студентки. Потерпіла могла звернутися до суду. У Цивільному кодексі України передбачена ст. 7 про захист честі і гідності. У Кримінальному кодексі України є ст. 126 за образу, приниження честі і гідності особи, виражену у непристойній формі.
Кривдник карається виправними роботами, штрафом або відшкодуванням моральних збитків. Та ніде в законі не обумовлено, що є образливим для людини, а що – ні.
– Тактика поведінки цього викладача, – продовжує О. Дашковська, – була розрахована на те, що дівчина відчує себе такою залежною й незахищеною, що погодиться задовольнити його зазіхання. Дівчина виявилася жертвою ситуації через недостатнє знання законів. Якби вона спробувала захиститися, то їй не довелося б залишати вуз. Навіть в учбовому закладі проблему можна було владнати з допомогою ректорату. Зазвичай, намагаючись виправдати себе, викладач потім заявляє, що дівчина сама його спровокувала, може пояснити те, що сталося, жартом, якого студентка не зрозуміла, тощо. Тому доказова база тут дуже слабка. Та якщо викладача все ж визнають винним, його чекає догана, громадський осуд і, можливо, звільнення з роботи.
Викладач не викликає поблажливого ставлення до себе. Навіть якщо студентка прогулювала заняття й погано навчалася, – це не привід для того, щоб пропонувати їй інтимні стосунки. Можна припустити, що Іван Федорович неправильно зрозумів кокетливу дівчину, але так було не завжди. Чи варто говорити про якісь глибокі почуття до юної студентки?..
О. Луценко.
