«Суміш кокетства і щирого ліризму...»
Ті, хто цікавиться історією Харкова, можуть багато корисного почерпнути з нової книги Олександра Ярмиша та Тетяни Коломієць «Культура Харкова на зламі ХІХ–ХХ століть».
Ці автори досить відомі та авторитетні
на Слобожанщині, зокрема Олександр Ярмиш разом з іншими ученими підготував грунтовні праці про губернаторів та генерал-губернаторів, харківських міських голів за всю історію нашого міста.
Сьогодні ми пропонуємо читачам «Слобідського краю» уривок з нової книги двох авторів,
де розповідається про естрадних кумирів харків’ян початку
минулого століття.
На межі ХІХ–ХХ століть і особливо в період між двома війнами (1904–1914) музична естрада прославилася високообдарованими співаками, що завоювали всеросійське визнання. Їх вплив на формування музичних смаків масового слухача був визначальним.
У великих містах систематично проводилися літні естрадні сезони, в яких брали участь популярні куплетисти, хори народної пісні, виконавці циганських романсів, віртуози на балалайці, гармоніці, гуслах. Естрадне мистецтво було також представлене сумнівними солістами і ансамблями, котрі розважали публіку в дорогих кафешантанах. До 1907 році в Росії та в Україні нараховувалося близько п’ятдесяти різних шантанних естрад, а вже через п’ять років їх кількість подвоїлася. Тільки найбільш знамениті виконавці естрадного жанру – Вяльцева, Паніна, Зоріна, Тамара, Раїсова, Давидов, Плевицька – допускалися до виступів у аудиторіях благородних зібрань, дворянських клубів, в кращих міських театрах і концертних залах. Вони з тріумфом гастролювали по всій Росії, викликаючи жваві відгуки в пресі і громадській думці.
В естрадному жанрі тоді відверто зверталися до елементарних засобів естетичного впливу – до легко доступних, популярних мотивів, до сентиментальних або чуттєво-закличних віршів, що здатні розчулити, схвилювати, запалити душу невибагливого слухача. Ці пісні поширювалися через грамофонні платівки та дешеві пісенники, які випускалися десятками тисяч примірників.
Вплив тогочасної естради, на думку спеціалістів, був дійсно нерівноцінним: одні отруювали художні смаки духовною бідністю, низькопробністю, інші, відповідаючи запитам певних кіл громадськості, готували своєрідне підґрунтя для нових важливих процесів у музичному побуті тієї епохи. Безсумнівно, мають рацію ті, хто відмічає переважаючу комерційну, підприємницьку природу естрадного мистецтва. Повновладним господарем естради, диктатором естетичних норм було багате купецтво, підприємці, банкіри, антрепренери, утримувачі кафе-садів і фешенебельних ресторанів. Виступи популярних хорових колективів або модних етуалей-шансонеток використовувалися ними як вигідний засіб для того, щоб привабити багатих відвідувачів. Проте вже на початку ХХ століття з’явилися підприємці іншого типу – розумні організатори-імпресаріо, які влаштовували гастрольні турне прославлених естрадних акторів.
Панування бізнесу у сфері естради відверто проявилося і в масовій продукції вітчизняної грамофонної промисловості. З початку 1900-х років і до 1907 року в Росії було продано близько півмільйона грамофонів. Англійське акціонерне товариство «Грамофон», французька фірма «Пате» відкрили в країні кілька фабрик грамплатівок, що до 1915 року виробляли щорічно до 20 мільйонів дисків (не враховуючи копій і передруку з іноземних матриць). Завдяки грамофону багато людей вперше познайомилися з вокальним мистецтвом Шаляпіна і Карузо, з грою скрипаля Я. Хейфеца і піаніста Й. Гофмана, з популярними мелодіями М. Глінки, П. Чайковського, Ж. Бізе. Грамплатівка з її багатотисячними тиражами відіграла вирішальну роль у популяризації імен видатних естрадних виконавців. Уся країна – від хазяїв аристократичних палаців до мешканців приміських селищ – слухала записи Вяльцевої, Паніної, Плевицької. Іншим різновидом пропаганди естрадної пісенної творчості пісенники у дешевих лубочних виданнях. Тільки в 1911 році було зареєстровано близько 180 назв випущених у світ подібних збірок.
Практика естради виробила свої улюблені жанри, свої поширені амплуа. Епоха між двома війнами і двома революціями зумовила і в цій сфері мистецтва надзвичайне стилістичне розмаїття, складне переплетіння старого й нового, щойно народжуваного. Національні жанри, які здавна були притаманні слобожанам, уживалися в Харкові з імпортним мистецтвом французьких шансоньє і мелодіями американських синкопійованих танців, художні традиції, що виходили ще з часів ярмаркових веселощів або табірного циганського співу, розвивалися поруч з модними тенденціями сучасного буржуазного міста. І все ж найбільш популярним жанром музичної естради початку століття залишався «циганський романс», який переживав ніби друге народження. Однак у цей період він мав дуже мало спільного зі справжнім стилем старого табірного фольклору. По суті своїй це був типовий різновид міської, переважно любовної пісні з піднесено експресивним поетичним змістом і доволі стійким інтонаційним ладом, що сформувався ще в першій половині ХІХ ст. Естрадна «циганоманія» викликала до життя хвилю пісенної продукції, яку постачали переважно кафешантанні піаністи-акомпаніатори, концертмейстери для своїх співаків і співачок. Криза «циганського романсу» проявилася і в різкому зниженні поетичного рівня віршів. Якщо класичний «циганський романс» ХІХ століття писався на вірші Пушкіна, Дельвіга, Фета, Тургенєва, Апухтіна, О. Толстого, то тексти початку ХХ-го, за незничним винятком, належали маловідомим поетам, які намагалися поєднати дві протилежності – мелодраматичний надрив і задьористе завзяття. Письменник О. Купрін присвятив циганській пісні темпераментну статтю, в якій писав: «Ми спостерігаємо за виродженням циганської пісні, вірніше – за її сумною, повільною, старечою кончиною».
Однією з найвідоміших естрадних співачок того часу була Анастасія Вяльцева (1871–1913), яка намагалася у своїй творчості поєднати риси естрадної «циганщини» з розважальним типом шансонетки. Її концерти з великим успіхом проходили в грудні 1910 року в залі Дворянського зібрання Харкова і супроводжувалися аншлагами. Преса була в захваті: «...Ця щаслива і блискуча співачка залишається винятковою і незрівнянною. Її спів – суміш наївного кокетства, щирого ліризму і вакхічної бадьорості». Не тільки провінційна преса, але й такі видатні сучасники, як В. Немирович-Данченко та І. Рєпін, відзначали у своїх спогадах видатну естрадну майстерність А. Вяльцевої. Незважаючи на свій інколи доволі сумнівний репертуар, співачка завдяки артистичній принадності, красі голосу, чаруючій жіночості демонструвала на сцені зразки справжнього мистецтва. Кар’єра Вяльцевої була нечуваною: молода покоївка із готелю, потім хористка провінційної оперети, вона з 1897 року стала з величезним успіхом виступати як виконавиця модних «циганських романсів». А на початку ХХ століття її вважали – і дійсно справедливо – однією з найталановитіших естрадних співачок Росії. Пам’ятаючи про своє походження, вона протягом усієї акторської кар’єри намагалася допомагати бідним, даючи благодійні концерти під час гастролей по всій країні. Не став винятком і Харків: 3 грудня 1910 року відома співачка дала на користь Вільшанського дитячого притулку і студентської їдальні сольний концерт. «Завдяки таланту співачки, матеріальний успіх концерту був досить значним», – констатувала харківська газета.
На кінець першого десятиліття ХХ століття на естраді з’явилися інші тенденції, пов’язані із загальним відродженням інтересу до народної пісні, але не стільки до старої селянської, скільки до так званої «напівпрофесійної», тісно переплетеної з побутом міських низів. Популярність Надії Плевицької – представниці цього жанру – перевершила всі рекорди. Співачка народилася в Курській губернії в бідній селянській родині. Життєвий шлях її був воістину легендарним: послушниця монастиря, потім артистка бродячого цирку, покоївка, хористка російської капели і, нарешті – солістка кафешантанної естради. Завдяки допомозі відомого Л. Собінова, вона стала виступати на великій концертній естраді і домаглася грандіозного успіху. У 1910–1917 роках. Плевицька гастролювала по всій Росії, впливаючи своєю творчістю на формування масового пісенного репертуару. Її мистецтво ознаменувало різкий поворот від салонно-театралізованого ліризму до сучасної народної пісні. Харківська публіка була просто зачарована її талантом. Газета «Южный край» після чергового концерту співачки писала: «Концерт Плевицької Н. В. супроводжувався великим успіхом. Друге відділення пройшло при громових оплесках публіки, яка особливо реагувала на сповнені гумористичного підтексту пісні, що виконувалися пані Плевицькою з такою ж художньою досконалістю, як і драматичні та ліричні. Плевицька співала безкінечно, захоплюючись сама і захоплюючи слухачів. Так, Плевицька – талант, великий талант, який горить і виблискує переливами діаманту чистої води». Її талант високо оцінював сам С. Рахманінов. Відомо, що саме на тему однієї з мелодій старовинної селянської пісні композитор написав хоровий цикл «Три російські пісні» («Румяницы, беляницы вы мои»). Пізніше було зроблено грамзапис цього твору у виконанні Н. Плевицької з фортепіанним супроводом С. Рахманінова.
У роки Першої світової війни в мистецтві пісенної естради стали поширюватися інтимні «пісеньки настроїв», забарвлені манірною символічністю, а то й салонним декадентством. У 1915 році вперше на публіці з’явився О. Вертинський (1889–1957), співак, поет і композитор, який створив особливий жанр музичної новели в масці розчарованого П’єро з мотивами витонченого смутку. В спогадах О. Вертинський писав і про свої концерти у Харкові. Щоправда, вони відбулися пізніше досліджуваного періоду – в 1918 році.
Багато пісенного репертуару перших десятиліть ХХ століття, як говориться, «кануло в лєту», що цілком закономірно, бо в більшості популярних естрадних пісень вік короткий. Проте кращі зразки пісенної творчості цього періоду, особливо ті, що створювалися на основі фольклорного матеріалу, ще довгі часи зберігалися в репертуарах нових естрадних виконавців.
