Велика Вiтчизняна чи Друга свiтова?

У нашому першому класі було лише семеро школярів 1945 року народження, а в старших класах – більше двох десятків. Отже, діти народжувалися і в роки війни, і в ті часи хлопці любили дівчат, а чоловіки своїх дружин, свідченням чому і є оті самі дітки. Життя бере своє завжди, за найжахливіших умов.

Мої ровесники і трохи старші за нас на все життя зберегли пам’ять про роки суцільних злиднів, коли банально хотілося їсти з ранку і до ночі. Бо що б там не говорили, а війна – то лихо. Для всіх. А пам’ять про неї – незагойний жах.
57 років минуло, мої ровесниці уже на пенсії, близько підступає цей рубіж і до чоловіків, а ще й досі не всі солдати, які віддали своє життя на тій клятій війні, поховані, ще й досі пишуться різні книги пам’яті та уточнюються списки полеглих.
Віктор Суворов, переховуючись на островах туманного Альбіону, у своїх книгах переконує, що агресор не Гітлер, а Сталін, що саме на просторах СРСР готувалося вторгнення в Європу, просто вермахт випередив неповоротку Росію. А відтак, за його логікою, і війна була і не велика, і не вітчизняна, а просто друга світова, де у двобої зчепилися два диктатори зі своїми репресивними апаратами. А полководці були бездарними, лише клали під кулі солдатів.
Давній мудрець сказав, що «каждый мнит себя стратегом, видя бой со стороны», і тут важко щось заперечити. Бо було у тій війні всього – і високого, і підлого, і дрібноти вистачало. Таке наше життя.
Вже після того, як повіяла хрущовська «відлига» і якщо і не впала, то трохи відхилилася «залізна завіса», наші люди вперше на офіційному рівні змогли потрапити за кордон. Тим паче, що у Канаді відкрилася міжнародна виставка, і наші делегації «рвонули» туди. Серед візитерів був і відомий танцюрист Махмуд Есамбаєв зі своєю папахою. До культурної програми входило і відвідання резервації племені ірокезів.
Сильне враження на всіх справив вождь племені на ім’я Пронизливий Вогонь у головному уборі з пір’я. А коли перекладач затнувся, то вождь і не став чекати перекладу, а відповів ламаною російською. І не на англійський манер, а з українським акцентом.
Вождь ірокезів – українець?
З’ясувалося, що так. Українець. І звати його Іван Іванович Доценко, родом з Полтавщини. Воював, був льотчиком, став Героєм Радянського Союзу. Та збивають і асів, і з ним трапилося таке нещастя. Потрапив у полон, втік, добрався до своїх. Та не з обіймами його зустріли, не з хлібом-сіллю...
З однієї катівні та в іншу, і від того, що наглядачі говорили знайомішою мовою, йому було не легше.
Та це був справжній герой. Тож коли втік з німецького концтабору, то таким же чином вивільнився і від радянського.
Після непростих поневірянь доля закинула його аж до Канади. На наших дівчат заглядалися всі чужинці. Чоловіки теж нівроку. Тож і на нього звернула увагу дочка вождя ірокезів. А оскільки вождь сина не мав, то Іван Іванович і успадкував його високу посаду.
Я перелистав гору довідників про всіх героїв війни, але про нього не знайшов ні слова. Спецслужби знали його долю, тож і обходили мовчанкою. Батьківщина для звитяжця стала мачухою.
Давно спить вічним сном наш земляк. І не дізнатися нам уже ніколи, про що він мріяв, чим жив та які почуття плекала його зболена душа. До своєї рідної землі, до свого народу зла не тримають, та тоді навіть назва самої України без прикметника «радянська» розцінювалася як злочин. Кажуть, що Остап Вишня, відсидівши в таборах «сталінську десятирічку», і в ресторані поправляв офіціантку, що йому потрібен не просто «борщ» чи «український борщ» (а чиїм же він ще може бути?), а саме «український радянський борщ».
Тож у планетарному масштабі, може, вона і була другою світовою – коли дивитися на події тієї давнини з Великої Британії чи Канади. Адже і з тих країн солдати воювали, і вони захищали свою свободу і честь, та такого тяжкого удару було завдано саме по нашій землі, по нашому народу. Нема такої мірки, щоб виміряти горе матерів, які втратили синів на полях битв, а дочок у німецькій неволі. Ніколи і нічим не будуть компенсовані такі втрати, і біль наш невигойний та довічний.
Фронтовик Сергій Андрійович Тарасенко написав нам листа, розповів, що до Дня Перемоги його внучка, учениця 8 класу школи № 51 м. Харкова Оленка Касьяненко разом з подружкою Олею Мальцевою написали вірш «Верба» – про солдата, котрий не повернувся з війни, а дівчина його вірно чекала і плакала під вербою, де вони й розлучилися:
Тої дівчини вже немає,
І зникла з пам’яті та мить.
Роки і люди – все минає,
А верба й досі там стоїть...
Ні, неправі ті, хто нарікає на нинішнє молоде покоління. Не забули ж дівчата про дідуся, його свято стало і їхнім.
А підписався Сергій Андрійович так – учасник Великої Вітчизняної війни. Для нього вона назавжди залишиться і Великою, і Вітчизняною. Як і для мене, як і для всіх нас – дітей війни та обпечених нею.
Війна, кажуть, не закінчиться, доки не поховано останнього солдата. А я скажу, що вона буде Вітчизняною доти, доки печуть нам рани фронтовиків, доки ми пам’ятаємо про великі жертви, доки ми зостаємося людьми.
Хочеться вірити, що і великий вождь ірокезів Іван Іванович Доценко у День Перемоги накапував собі сто наркомівських грамів «вогняної води» і перехиляв її за тих, хто не повернувся, і за здоров’я живих. А коли ми поминаємо, то й пам’ятаємо.
За Велику Перемогу у Великій Вітчизняній війні!
Будьмо!

Юрій Крикливий.