Від конституційної ейфорії — до Конституції в дії

Шість років тому «конституційна ніч» у Верховній Раді принесла нашому народові першу в історії України як незалежної держави Конституцію. 28 червня 1994 року ми прокинулися, маючи, нарешті, основний Закон держави. Це стало справжнім святом для мільйонів українців. А як йде процес реалізації Конституції нині? На запитання нашого кореспондента відповідає завідуючий кафедрою конституційного права України Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки Ю. М. Тодика.

– Проблема реалізації Конституції, – говорить він, – нині є основоположною проблемою, адже Конституція – основа правової системи держави. Якщо вона не реалізується, значить не спрацьовує на повну силу вся правова система, тобто закони й підзаконні акти, прийняті саме для реалізації конституційних норм. Просто прийняти головний закон держави – цього мало. Хоча в ейфорії люди й думають, от, мовляв, тепер все зміниться, заживемо краще, всі проблеми успішно розв’язуватимуться. Та сама по собі Конституція – це тільки нормативно-правовий акт, який є результатом консенсусу різних соціальних сил. Тому він не може задовольняти всіх – когось влаштовує, когось ні. Але виконувати його мають всі. Та для його реалізації потрібна ціла низка основоположних законів, які слід прийняти для ефективного виконання Конституції. Минуло 6 років. А ми, образно кажучи, маємо тільки фундамент, над яким ще немає належного даху, тобто багатьох головних, основоположних законів.

Але надзвичайно позитивно те, що Конституція вже сприймається громадською думкою як цінність. Зростає повага до неї як правового документа найвищої юридичної сили. Хоча й існує ще маса економічних та політичних факторів, що у нашому соціальному та правовому полі не дають їй діяти більш ефективно.

– Юрію Миколайовичу, яких саме основоположних законів, на вашу думку, не вистачає, аби наша Конституція працювала ефективніше?

– Ну, по-перше, потрібен трудовий кодекс у новій редакції, адже у нашому житті багато що змінилося в трудових правовідносинах з переходом до ринку. Очевидно, вже назріло й питання щодо прийняття екологічного кодексу. В статті 50-й Конституції записано, що кожен громадянин має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, але це не підкріплено відповідним правовим актом. І таких базових законів, до яких потім прийматиметься низка інших, має бути не менше 50. Їх прийнято більше половини, але це недостатньо. Сьогодні немає навіть законодавства про державну символіку, хоча стаття 20 Конституції це передбачає, оскільки питання символіки – це власне питання ідентифікації держави, як всередині самої себе, так і у світовій системі. А це вже не просто юридичний, а й політико-правовий аспект. Йдеться в сутності про закон особливої юридичної сили, адже приймається він не менше як двома третинами від конституційного складу парламенту України.

Але проблема не тільки в цьому. Гальмує процес і низька правова культура правозастосовувачів, перш за все — державних структур. Маємо взагалі невисокий рівень правосвідомості пересічних громадян, порушення законів. Все це підсікає можливості для успішного втілення конституційних норм у наше життя.

– А які положення Конституції, на вашу думку, потребують якогось коригування, змін? А які виявилися найбільш дієздатними?

– Я вважаю, що у Конституції сьогодні не треба нічого змінювати. Немає для цього об’єктивної потреби. Світова практика свідчить, що Основний Закон освоюється суспільством, державними структурами не менше 10 років. У нас минуло тільки 6. І варто зачепити якусь конституційну статтю, як починає руйнуватися правова система, оскільки все взаємопов’язане. Конституція – це база. Її так швидко змінювати непросто. Тому всім владним структурам треба вміти працювати в режимі консенсусу у рамках існуючого конституційного поля. Тож ще раз повторю: не має сенсу щось змінювати в головному законі держави. Тільки почни це робити – й не буде цьому кінця краю. Важливо опанувати той потенціал, який на сьогодні закладений в нашій Конституції.

– А як тоді бути з результатами Всеукраїнського референдуму? Як ви вважаєте, чому його результати й досі не втілюються у життя? Адже більшість громадян відповіли позитивно на його запитання?

– Так, на Всеукраїнському референдумі народ висловив свою позицію досить ясно й чітко, понад 80 відсотками голосів «за» по питаннях, які були винесені на референдум. Але у мене, як у юриста, виникає, наприклад, сумнів, чи правомірно було виносити на референдум дуже специфічне, наприклад, таке питання: який парламент потрібен Україні – однопалатний чи двопалатний? Тут навіть у спеціалістів немає одностайної думки. А це ж люди, які професійно займаються політикою і правом. До речі, на міжнародному форумі юристів у Старій Гуті (січень 1996 року) я керував роботою шостої секції під назвою «Майбутня Верховна Рада України», і, поставивши на голосування своєї секції це питання, отримав результат – половина «за», стільки ж – «проти». Звичайно, глас народу завжди має бути вищим. Але разом з тим питання це має розв’язуватися професіоналами. Адже, окрім усього іншого, воно потягне за собою зміни у Конституції. Для цього, до речі, треба набрати як мінімум дві третини голосів у парламенті. Верховна ж Рада дуже політизована, навіть більше, ніж попередня. Тому в нинішній ситуації навряд чи вдасться втілити у життя результати Всеукраїнського референдуму.

Або ж взяти депутатську недоторканність. Депутати ніколи не проголосують за її скасування. До того ж недоторканність нині є у Президента, суддів Конституційного Суду і навіть у звичайних суддів. Але ж парламентарій, який пише закони, займається законотворчою роботою, за рангом, за рівнем значно вища особа, ніж просто суддя. Тому знімати з депутатів недоторканність, як на мене, недоцільно. Інакше, завтра проти нього можна влаштувати будь-яку провокацію і керувати ним, як заманеться. Інша річ, у якому обсязі, якій мірі буде визначена ця недоторканність. Бо маємо 24 статтю Конституції, яка закріпляє рівність усіх перед законом, тобто однаковий підхід до кожного громадянина. Проте аксіомою світового конституціоналізму є недоторканність Президента. Тут питань немає – так і повинно бути. Якусь гарантію щодо цього повинні мати й парламентарії, причому у більшій мірі, ніж пересічні громадяни, враховуючи специфіку депутатської діяльності. Тому те, що час від часу піднімається питання щодо втілення у життя результатів референдуму, – це не більше ніж політична гра. Гадаю, це всі добре розуміють.

– Юрію Миколайовичу, а які розділи Основного Закону не викликають ніяких заперечень, бо виявилися, скажімо так, найбільш сильними?

– З моєї точки зору, найбільш чітко виписаний і спрацьовує Перший розділ, присвячений основам конституційного ладу. Йдеться про народовладдя в Україні, що виявляється і під час виборів, і під час референдумів, в інших політико-правових заходах. Здавалося б, непросте нині питання – розподіл влади між різними її гілками. Але поступово боротьба, що точиться між парламентом, урядом, формує певну культуру консенсусу, порозуміння, змушує знаходити якісь спільні позиції у розв’язанні концептуальних проблем, за якими стоять інтереси всього народу. Хочу повторити – принцип розподілу влади дуже й дуже непростий. У США, наприклад, він був введений ще у 1787 році Конституцією держави, і вже понад 200 років різні гілки влади «притираються» одна до одної. А нашій Конституції тільки шість років, і ми вже хочемо, щоб не було ніяких суперечок, протистоянь між гілками влади. Нові принципи не так просто входять у нашу правову систему і правосвідомість. Але ж вони вже спрацьовують. Бо вже ні Президент, ні Верховна Рада, ні уряд не можуть діяти, як їм заманеться. Є система стримувань, противаг. Це вже не радянська модель, коли всім керувала компартія, ніхто нічого не міг заперечувати. Нині ситуація інша. Стара система потихеньку відмирає.

З моєї точки зору, нині непогано спрацьовує стаття 15 Конституції про економічний, політичний, ідеологічний плюралізм. Тут, щоправда, теж чимало перекосів. Але головне – є реальна можливість мати різні точки зору. Зрозуміло, 124 партії у державі, як сказав нещодавно міністр юстиції Олександр Лавринович, – це перебір, тож процес формування політичної системи буде вдосконалюватися. Але заборони на іншу точку зору вже немає. І це головне для демократичного вектора розвитку українського суспільства.

– Юрію Миколайовичу, от ви сказали про систему противаг різних гілок влади, а як ви гадаєте, коли вона буде діяти ефективно?

– Тоді, коли буде оптимальна форма правління. Нам треба визначитися, яким шляхом іти: чи це буде американська модель, коли в руках президента буде зосереджена велика (але не безмежна) влада, і він несе відповідальність за все, що відбувається у країні. Або ж це буде німецький варіант, де у президента суто представницькі функції, а керує й фактично відповідає за все канцлер. Україні треба більш чітко визначити права і відповідальність різних структур державної влади. У нинішній ситуації поки Конституція ще не дає можливості функціонувати на повну силу. А отже, якщо й будуть вноситися якісь зміни до Основного Закону, то розпочнуться вони саме з більш чіткого розподілу компетенції між владою виконавчою і владою законодавчою, між Президентом і Верховною Радою.

– Юрію Миколайовичу, а як надалі вдосконалювати процес реалізації Конституції, тобто одвічне питання – що робити, аби жити за законом стало дійсно краще?

– Найголовніше – досягти, щоб усі державні структури були зорієнтовані на реалізацію статті 3 Конституції, де записано, що людина є найвищою соціальною цінністю у державі. По суті, стаття ця визначає всю філософію Основного Закону. Є його центровим ядром. Проте процес бюрократизації дещо перекреслює це положення. І в цих умовах важливо зорієнтувати державний апарат, щоб він дійсно працював на благо людини, а не тільки на свої потреби. Тоді й людина змінюватиметься на краще. Стаття 3 Конституції ніби спрямовує всі політичні партії, всі державні структури, різноманітні об’єднання діяти в ім’я людини – у найширшому розумінні слова. Йдеться не тільки про наших громадян, а й іноземців, усіх, хто перебуває на території України. Отже, від конституційної ейфорії, що була у 1994 році, треба переходити до Конституції дії, зробити все, щоб її потенціал використовувався насамперед на благо українського народу, кожного громадянина.

Бесіду вела Н. Чернова.