З вікна видно кордон

З вікон Борисівської школи видно Росію. Українсько-російський кордон проходить повз це стародавнє слобожанське село, що бере початок з ХVІІІ сторіччя, коли офіцери Солнцеви – Борис, Іван, Пилип – заснували тут, на подарованих їм землях, Сонцівку. Борисівка ж, що належала одному з братів – частина тієї Сонцівки. Тут у 1855 році народився великий українськимй історик, етнограф, письменник Дмитро Яворницький – автор тритомної «Історії запорозьких козаків», блискучими розповідями якого про Запоріжжя захоплювався сам Толстой.

Попри нестатки і утиски, Яворницький все життя збирав матеріали про козацьку вольницю, бо й сам виріс на землях війська Запорозького, неподалік від Липців. Там ще у ХVІІ сторіччі стояв козацький полк, а сторожова вежа, звідки козаки пильнували слобідський край, і взагалі заходилася за три кілометри від майбутньої Сонцівки. Це місце дотепер називається Пильна. Зараз і Борисівка, і Пильна – села на самому краю української держави. Тільки тепер тут не видно сторожових веж, немає козаків. А їх нащадки вільно перетинають кордон в обох напрямках.

З директором Борисівської школи Н. В. Гековою крокую селом. На вулицях пожвавлення – до бібліотеки, медпункту, двоповерхових багатоквартирних будиночків підводять газ. Роботи мають завершитися у березні, і тоді все село буде газифіковано.

Заходимо до крамниці, що трапилася на шляху. Її завідуюча і продавщиця в одній особі – Л. М. Корабель задоволено констатує, що хліб у неї купують мешканці двох держав:

– От тільки зараз тут скуповувалися дві бабусі з «того боку».

Сонцівка, що на Бєлгородщині, говорять селяни, колись була багатшою, ніж Борисівка. Там працював навіть меблевий магазин. Але бєлгородці визнали її неперспективною, закрили школу, молодь роз’їхалася. І тепер тут залишилося 40 дворів, де живути тільки старенькі люди. Вони приходять у Борисівку до магазину по хліб, а молоко у людей купують.

У сільській бібліотеці довелося познайомитися з мешканкою бєлгородської сторони З. О. Циганенко, яка цього дня, як виявилося, вже вдруге навідалася на українську територію: спочатку приходила за хлібом, а тепер йде у медпункт, щоб поміряти тиск, бо дуже болить голова.

– До речі, – вступає до розмови бібліотекар А. Г. Дзюбенко, – бібліотека відкривається раніше, ніж інші установи. І спочатку люди заходять до мене. Постійних читачів у нашому невеличкому селі понад 150 чоловік. Є і з російської сторони. Ось, наприклад, Зінаїда Олександрівна часто гортає «Слобідський край».

– Так у Харкові ж моя донька живе, – пояснює З. О. Циганенко, – А сама я під час війни п’ять років у тітки на цьому боці мешкала, бо батькам важко було прогодувати п’ятьох дітей. Тепер на цьому боці маю сватів. От і цікавлюся новинами.

Підшивка «Слобідського краю» у бібліотеці, прикрашеній вишитими рушниками (їх вишивала ще мама бібліотекарки Галина Василівна Закаблук), на видному місці. За нинішній рік і за минулий.

– Ваша газета надзвичайно цікава, – констатує А. Г. Дзюбенко. Ось бачите – це картотека, що роблю на «Слобідський край». Допомагає швидше знайти потрібний читачам матеріал, статтю. Нещодавно Ольга Куланевич, вдова померлого чорнобильця, та Віра Семенівна Зайченко саме з вашої юридичної консультації робили виписки для себе. Активні читачі – ветерани Петро Федорович Веремчук, Сергій Григорович Веремчук. А пенсіонерка Тамара Миколаївна Ісаєнко аж із Пильної приходить читати «Слобідський край». Юридичні консультації у газеті для нас незамінні. Увагою користуються матеріали «Запитуйте – відповімо», про здоров’я, кримінальна хроніка, все, що пов’язане з селом. А я дуже люблю рубрику «Погляд крізь роки», бо за фахом історик, все життя працювала у борисівській школі. Чимало моїх колишніх учнів теж ваші читачі. Тож від всіх борисівців подякуйте колективу «Слобідського краю» за цікаву газету, яку читають по обидві сторони кордону.

...Потім ми знову із Н. В. Гекою мандрували селом.

– Ось на цьому місці, – показує Надія Василівна, – стояла хата Яворницьких, які були сусідами мого свекра. Перед війною Яворницький приїздив у село, подарував батькові мого свекра ікону, яку потім забрали до Дніпропетровського музею. А у нас, як бачите, окрім землі, нічого не залишилося. Ім’я великого збирача козацької спадщини було не у пошані. Пам’ятник Яворницькому біля школи поставлено тільки у 1999 році. До речі, школу збудували 20 років тому на пустирі, звідки добре видно місце, де стояла колись хата Яворницьких. Його ім’я носить тепер наша школа, тут відкрито його музей. І все ж вчителі й батьки непокояться: Борисівка невелике село, у школі 72 учня. Чи не закриють її, бува, як неперспективну?

– Без школи село загине, – додає викладач української, завуч Н. І. Батраченко, – так сталося з бєлгородською Сонцівкою. Нам не хочеться, щоб і батьківщину великого Яворницького спіткала така ж доля.

Н. Чернова.

На знімку: школа імені Яворницького у селі Борисівці.