В очах повік пекучий сніг

Стара черемха на шкільному подвір’ї, сива від весняного квіту і гаряча від травневого сонця, нагадала пекучі сталінградські сніги. Взимку 1942-го кавалерійська дивізія 4-го корпусу, де воював двадцятирічний юнак з білоруського села Рабовичі Іван Питіков, потрапила у суцільну заметіль. Де свої, де чужі – не розібрати. Нерви не витримували шалених боїв у гарячих снігах.
– На моїх очах троє наших офіцерів застрелилися, – згадує Іван Никифорович. – Із 14 тисяч воїнів нашого корпусу із Сталінграда живими вийшли 400. Корпус потім уже і не поповнювали, розформували...
А років двадцять тому директор харківської школи № 24, історик
І. Н. Питіков зайшов на урок літератури, де йшлося про книгу В. Бондаря «Гарячий сніг», і ніби знову повернувся у фронтову юність. Описано точно, все так і було, констатував він. Того ж дня купив у найближчій книгарні уподобану книгу і за одну ніч «проковтнув», ніби на одному диханні. Відтоді вона завжди з ним, як і Сталінград, що навічно у пам’яті й серці з білими полями, де залишилося стільки друзів.
Тож, мабуть, не випадково батько його учнів Леонід Кунцевич подарував Івану Никифоровичу власноруч виготовлений сувенір «Гарячий сніг» – мініатюрну токарно-слюсарну роботу з дюралю, бронзи, нержавіючої сталі. Проста композиція: шабля, встромлена у землю, відстріляна гільза та пагорб могильної землі із солдатською каскою та схрещеними тюльпанами. Вразила лаконічна точність образу. Вчитель порадив чоловікові продовжити роботу з військової тематики і влаштувати у школі їх виставку. Так народилася нинішня композиція «Безсмертя». Тепер у колекції Л. Кунцевича (а він не професійний митець, а майстер із «золотими руками») чимало виробів із металу, присвячених героїзму нашого народу, що вистояв у тій війні. Вони експонувалися у Харківському художньому музеї, «виїздили» до Києва. Частина експонується у школі № 24. Щоправда, в оригіналі представлена одна робота «Його зарили в шар земний, а він був лиш солдат», що у центрі експозиції. Решта – це фотографії оригінальних мініатюрних виробів з металу. Кожну автор супроводжує віршами відомих поетів, тому вони діють на душу й розум ще емоційніше. «Набат», «Хатинь», «Бабин яр», «Суд пам’яті», «Реквієм», «Атом» – назви деяких мініатюр.
– Іване Никифоровичу, – запитую ветерана, – яка з робіт найвражаюча для вас?
– «Звісточка», – показує на солдатський трикутник з номером польової пошти. – У роки війни це була найвища радість – отримати повідомлення з дому. Звичайно, новини приходили різні, але солдати все одно чекали з вірою, надією, любов’ю.
– А хто писав вам?
– Я за всю війну не отримав жодного листа. Батько пішов на фронт і загинув у перші дні десь в Україні. Мама померла ще до війни. Хату нашу в Білорусії солдати розібрали на окопи. Нічого про рідних до кінця війни я не знав...
– А куди після Сталінграда повели вас фронтові дороги?
– Воював на Курській дузі. Брав участь у визволенні України, Румунії, Польщі...
– Де саме в Україні тоді довелося побувати?
– Мій фронтовий шлях пройшов, зокрема, й по Харківщині. Через Золочів, Коломак, Богодухів. Відразу чомусь запам’яталися ці назви. Особливо подобалося слово «Золочів» – красиве, як пісня. Потім визволяв Полтаву, брав участь у форсуванні Дніпра.
– Співучі назви, що милували слух, Іване Никифоровичу, мабуть, не дуже гармоніювали з руїнами? Якою побачили ви Україну тоді?
– Що тут скажеш... Німці хотіли залишити тут випалену землю. Солдати були у них спеціально навчені для цього, які їздили зі смолоскипами по селах. Що таке українська хата часів війни? Мазанка під соломою. Смолоскипи під такий дах – вогонь не зупинити. Я відтоді не можу виходити на вулицю, коли палять сміття. Не переношу запах гару. А що робилося на залізницях! Жах! Спочатку ніяк не міг зрозуміти, якими снарядами так перекручено металеві рейки. А то фашисти тягачами, що пускали по колії, зривали полотно. Паровозами, як сірники, шпали рвали. Ось такою і запам’ятав тодішню Україну. Боротьба велася не на життя, я на смерть...
17 державних нагород, як учасник війни, має директор 24-ї харківської школи І. Н. Питіков. У серпні йому виповниться 80 років, хоча має вигляд років на 20 молодше. Це тому, впевнений, що завжди з молодими. За його плечима 65 років трудового стажу. 38 з них працює в одній школі від дня її заснування директором. Кілька років тому хотів було Питіков, як сказали мені у відділі освіти, йти на пенсію, але батьки учнів умовили попрацювати ще – поки закінчать школу їхні діти. Ось так і триває вже майже чотири десятиріччя його «шкільний день», а перші учні вже приводять сюди своїх онуків.

Н. Чернова.

На знімках: відмінник народної освіти, заслужений вчитель України І. Н. Питіков; у шкільному музеї Кирило Сіренко, Евгенія Воликова, Алла Рубан.
Фото Ю. Андріяненка.