«Ворошиловський стрілець»
Тема самосуду, частково піднята в одній з публікацій «Слобідського краю» («Вендета по-золочівському»), болем відгукнулася в серцях деяких наших читачів. Скажу одне – емоції у моїх телефонних співрозмовників били, як мовиться, через край. Можна було б навести деякі висловлювання, але не стану. Зазначу лише, що їхня точка зору – кардинально протилежна гуманізації покарання.
Взагалі-то, якщо спробувати грунтовніше вникнути у цю тему – самочинної розправи потерпілих, як кажуть, без суду і слідства, над винуватцями, – переважна більшість прикладів буде про статеві злочини – згвалтування, розбещення малолітніх і т. п. Трапляється, що розправу коять «по гарячих слідах», є випадки, коли подібне відбувалося прямо в залі судових засідань після оголошення вироків – у гвалтівників стріляли, обливали сірчаною кислотою, навіть намагалися з допомогою вибухових пристроїв, прилаштованих до лави, на якій за залізними гратами сидять підсудні, відправити їх у пошматованому вигляді на той світ. Чому це відбувається переважно з тими, хто вчинив статеву наругу? Це може бути і недовіра органам розслідування й суду, яка, як правило, грунтується на сторонніх прикладах, і особисте емоційне переконання в тому, що покарання, яким би воно не було, все рівно не адекватне спаплюженій честі тощо.
Але, на мою думку, головна причина – в іншому. В будь-якій подібній історії є й зворотний бік медалі. А саме – трагедія матерів. Жодна з них ніколи і нікому не простить наругу над своєю дитиною. А якщо це пов’язано з фатальним наслідком – тим паче. На що вони здатні у своєму праведному гніві, свідчить випадок, що стався у Харкові кілька років тому. Звинувачувана – Валентина Іванівна Захарова (прізвище змінено. – Авт.), – а на момент скоєння убивства їй було 42 роки, за вироком Московського районного суду отримала п’ять років позбавлення волі з конфіскацією майна. Суд поставився до неї, я б сказав, гуманно, визначивши строк нижче нижньої межі, передбаченої статтею 94 Кримінального кодексу України (убивство). Зараз, напевно, вона вже на волі, повернулася додому, до своєї сім’ї в одне з міст Краснодарського краю Росії.
Наприкінці січня на подвір’ї середньої школи № 138, що по вулиці Р. Ейдемана у Московському районі Харкова, знайшли труп невідомого чоловіка з двома смертельними вогнепальними пораненнями. Злочинець стріляв двічі, влучивши точно у серце і голову (ліву скроню). Типовий «почерк» кілера – найманого убивці, який другий постріл робить, як кажуть у таких випадках, для контролю. Все це, треба думати, підштовхувало до висновків про убивство на замовлення. Тим паче, що потерпілий, особу якого швидко встановили, був добре відомим у середовищі харківської мистецької богеми – 40-річний провідний актор, соліст одного з театрів.
Для розслідування убивства створили слідчо-оперативну групу, яка відпрацювала чимало версій, але жодна з них не вивела на слід убивці. Тоді вирішили ретельніше розібратися з його амурними зв’язками, адже потерпілий – холостяк і гульвіса – заводив при житті численні романи, як в театрі, так і за його межами. Нерозбірливість з партнерками призвела до сумного наслідку – зараження сифілісом. Можливо, саме в цьому криється причина злочину?
От і потягнулися представники богеми на допит до слідчого. Доходило до анекдотичних ситуацій, коли одна театральна дама бальзаківського віку влаштувала йому головомийку за те, що він, як і належить за протоколом, поцікавився її віком. Чого лише не дізнався про себе чоловік, а все через те, що, на думку жінки, навіть у таких випадках питати у неї про вік – нахабство...
За ниточку розслідування вхопилося, коли вже вкотре перепровірило дані, отримані з одного шкірно-венерологічного диспансеру Харкова, куди актор звертався за медичною допомогою, розповівши про всі свої статеві контакти.
– Серед них він вказав і на Наташу Захарову, – згадує ті події прокурор відділу нагляду прокуратури Харківської області В. Топчеєва, яка в той час здійснювала нагляд за розслідуванням цієї справи в прокуратурі Московського району. – Але медики, надаючи дані про любовні походження актора, нечітко вказали першу літеру імені дівчини, написавши щось схоже на «і». Перевірили всіх Ірин, Інн тощо – у жодної з них шлях з убитим не перетинався. Після цього почали відпрацьовувати всіх жінок, ім’я яких розпочинається на «н». Таким чином встановили Наташу Захарову – студентку одного з навчальних закладів мистецтв Харкова.
Лише після цього слідство швидко просунулося до мети, встановивши убивцю – матір студентки, Валентину Іванівну Захарову. Не виключено, що і її доля підштовхнула авторів стрічки «Ворошиловський стрілець», головний герой якої убив гвалтівників онуки, до створення фільму. В усякому випадку, Валентина Іванівна діяла аналогічним чином, стріляла так же влучно, як і «ворошиловський стрілець» – зірка російського кінематографа Михайло Ульянов. Хіба що в її руках була не гвинтівка з оптичним прицілом, а спортивний револьвер російського виробництва. І кулі були спортивними. Вони не утворили наскрізних поранень. Пошкодивши серце і головний мозок, залишилися в тілі.
Можна лише уявити, яка гама почуттів терзала душу кубанської козачки, коли вона з телефонної розмови з Наташею – студенткою першого курсу – дізналася, що донька хвора на сифіліс. Студентку госпіталізували в стаціонар одного з шкірно-венерологічних диспансерів. Там її відвідала мати. Подробиці виявилися ще жахливішими. Донька повідала, що актор згвалтував її, заразивши ганебною хворобою...
Не виключаю, що думка про розправу з’явилася саме в цей момент. Але мати не стала поспішати із самосудом. Майже три місяці готувалася до кривавої помсти. Дізналася харківську адресу актора, взяла з собою помічника, до речі, чемпіона Кубані з кульової стрільби, і приїхала з ним до Харкова. Коли їх затримали – а сталося це через десять місяців після убивства, – була така підозра, що застрелив актора помічник Захарової. Але жінка спростувала цю версію, всю вину взяла на себе, показавши під час слідчого експерименту, де і як скоїла убивство. А помічник – він лише допомагав їй орієнтуватися у Харкові, не знаючи істинних намірів – про злочин Валентина Іванівна розповіла йому в потязі, що мчав їх із столиці Слобожанщини на Кубань.
...Актор не здивувався, коли до нього в квартиру приблизно о дев’ятій вечора подзвонила невідома жінка. Вони вийшли прогулятися. Шлях лежав до школи, розташованої неподалік. По дорозі Захарова наговорила своїй жертві купу компліментів – як він добре співає, який він талановитий... Біля теплиці зупинилися. Там і пролунали фатальні постріли – помста за приниження, сором доньки і матері, за насолоду користування 40-річним чоловіком студенткою-першокурсницею.
Що ж, принаймні, так відтворені ті події у вироку суду. Захарова, до речі, доводила, що застрелила актора через те, що він переконував її – сифілісом заразив не він Наташу, а навпаки. Через це вона так розгнівалася і розхвилювалася, що не пам’ятає, як витягнула револьвер і натисла на курок. Але версію про «сильне душевне хвилювання» суд не сприйняв на віру, констатувавши, що всі дії жінки були цілеспрямованими, продуманими заздалегідь. Проте обставини – хвороба доньки і все, що з цим пов’язано, – були визнані винятковими, що, зокрема, й дозволило застосувати до убивці гуманну 44-у статтю Кримінального кодексу, призначивши покарання нижче нижньої межі...
Яка мораль? Вона, на мою думку, очевидна. Нехтування загальноприйнятими нормами, цинізм у стосунках, розпутне життя тощо – рано чи пізно, але все ж доведуть до біди. І хто може знати, якою вона буде? До речі, у нашому Кримінальному кодексі є стаття, що передбачає покарання за зараження венеричними хворобами. Але, по-перше, назвіть хоча б одного негідника, який за це поніс хоча б якесь покарання. А по-друге, доводити, що ти потерпів саме таким чином, все одно, що оголяти найпотаємніші місця перед усім білим світом. От і множаться у нас «сифілітики» й носії інших венеричних хвороб, приховуються факти пережитої статевої наруги, трапляються особи, які, перебираючи на себе функції правосуддя, коять розправу швидку і криваву.
Б. Марченко.
