«З Богом у душі...»
Сьогодні гість світлиці «Слобідського краю»
Галина Григорівна Березовська – директор
відкритого акціонерного товариства
«Харківське дослідно-конструкторсько-технологічне
бюро холодильних машин»
Відкриємо для читачів газети невеличкий жіночий секрет: нещодавно,
трішки більше
місяця тому,
Галина Григорівна Березовська відсвяткувала свій ювілей.
«Чотирнадцятого січня, – відповіла вона на моє запитання, а ще через якусь мить додала: – А взагалі, я народилася тринадцятого, на день раніше, тільки про це дізналася набагато пізніше... Тринадцятого ж числа не остерігаюся, воно для мене щасливе».
Ось з цього, власне, й розпочалася розмова з Галиною Григорівною, гостею газетної світлиці.
– Знаєте, з якогось часу я почала розуміти душею, що чотирнадцяте – це не мій день народження. Не мій, і – квит. Подивлюся в гороскоп, а там нічого не співпадає – ні мої устремління, ні мій характер, ні уподобання. А ось тринадцяте – прямо в точку. Одного разу запитала матусю, чи справді з моїм днем наро-дження так, як написано в паспорті. Вона й розповіла, як того далекого січневого дня, в хурделицю і мороз, поїхала в село Стельмахівку, що тепер перейшло з Харківської до Луганської області. Сім кілометрів довелося добиратися пішки. І тільки-но переступила поріг батьківської хати, як почалися пологи. Так і з’явилася я на світ, без допомоги лікарів, пізнього вечора тринадцятого січня. Словом, моє передчуття виявилося справедливим.
– Давайте, Галино Григорівно, ще раз заглянемо до вашого гороскопа. Ну, скажімо, яка ви за гороскопом людина?
– Цілеспрямована, часто буваю в ставленні до людей жорсткою, але зла на серці ні на кого не тримаю.
– Такі риси характеру допомагають у житті? Чи, навпаки, додають труднощів?
– Скажу відверто: життя зараз таке скрутне, що легкодухим у ньому дуже важко. Потрібен характер і ще раз характер! Повірте, пройшла крізь цей вогонь, воду і мідні труби... Двана-дцять років тому ми разом з чоловіком організували науково-виробничу фірму «Ізотерм». Починали з «нуля», на орендованих площах розгортали виробництво, створили лабораторію. Усе це робилося, як мовиться, на голому ентузіазмі. За чотири роки наше підприємство кількісно зросло з семи чоловік до ста, і після створення акціонерного товариства у нашому КБ ми повернулися в рідні «палати». Відтоді уже минуло сім років, я працюю директором, а мій чоловік, Сергій Григорович Жук, головою правління акціонерного товариства ДКТБ холодильних машин.
Різні ситуації виникають на виробництві, у взаєминах з замовниками. Так, наше КБ розробило єдиний у світі кондиціонер для танків, що витримує занурення у воду. Разом з заводом імені Малишева та КБ імені Морозова виграли тендер на модернізацію танків для Паки-стану. Але дуже нелегко в нас складаються стосунки із заводом імені Малишева. Їхні чоловіки-керівники зверхньо поставилися до мене як до директора, мовляв, з жінкою легше домовлятися. Ми і домовилися, але так, як це вигідно моєму підприє-мству. Бо добре пам’ятаю прислі-в’я – буде так, як я хочу, або – ніяк.
– У такому разі ви – природжений керівник, до того ж сучасної формації...
– Думаю, керівниками не народжуються, а стають. Але за умови, що в душі для цього є іскра божа... Ще з шкільних літ готувалася серйозно зайнятися науковою роботою. Вступила до політехнічного інституту на факультет «Технологія електрохімічних виробництв». Після закінчення вузу залишилася працювати на кафедрі, мріяла про аспірантуру та про кандидатську. Хвороба сина зруйнувала всі плани. А ще матеріальна скрута, навіть доводилося жити на кухні, а в кімнаті взимку вирощувати квіти, щоб заробити якусь копійку. І тоді я сказала собі, що ніколи голодною не буду, краще власними руками буду копати землю.
– Так, зрештою, і сталося ж!
– Кар’єра відбулася, але шлях не був устелений трояндами. Особливо, коли розпався Союз і більшість замовників залишилися в Росії. Потім внутрішні негаразди, недосконале законодавство, яке «провокує» підприємців на сумнівні кроки. При цьому держава створює ще й таку ситуацію, що ніби всіх нас обгоро-джено колючим дротом і кожен знає, за що він сидить... Однак сил ви-стачило на те, щоб, як співав Володимир Висоцький, сонце все-таки зійшло на сході. Крім, власне, харківського акціонерного товариства, маємо два заводи в Бєлгородській області, філіал у Москві.
Поступово освоюємо й український ринок. Останнім часом брали участь у кількох тендерах. Назву деякі, що їх виграли. Це поставки кондиціонерів на херсонські комбайни «Славутич», поставки для київського міськтранспорту, на Луганський тепловозобудівний завод та інші. Та скажу відверто, що правила гри на українському ринку набагато складніші. Податкова політика багатьох підприємців «вганяє» в тіньову економіку.
– Це з вашого особистого до-свіду чи з аналізу ситуації, що склалася в Україні?
– Насамперед, з власного до-свіду. Я знаю багатьох керівників, підприємців, котрих недосконале законодавство, «тіньова економіка» або зламали, або зробили «напівтіньовиками». Це змусило мене взятися за поглиблення знань економіки, осучаснити їх, і тому знову стала студенткою – Української академії державного управління при Президентові України.
– Виходить, що не лише нинішні економічні негаразди, але й соціальна незахищеність людей вплинули на ваш намір балотуватися в депутати Харківської міської ради?
– Я давно замислююся над таким поняттям, як «психологія бідності». Звідки вона, з яких часів укорінилася в суспільстві? Як на мою думку, ця психологія – продукт соціалізму. За нас хтось думає, нам завжди гарантовані (хай і куці, і за європейськими мірками мізерні) шматок хліба, примітивний костюм і багато свят протягом року. Скажу більше: за одинадцять років, що працюю директором, не взяла на роботу жодного працівника з тих, котрі до нас приходять з районної служби зайнятості. Я таких називаю «професійними безробітними», бо в них уже немає прагнення працювати, їм треба, щоб у документі поставили печатку і написали: ця людина підприємству не потрібна за своєю кваліфікацією. І «професійний безробітний» знову повернеться до служби зайнятості, де й далі отримуватиме мізерну допомогу, але працювати все одно не буде, а потім отримає не зароблену пенсію. Ось така психологія найбільше й лякає, а тому, аби моя компетенція, ліквідувала б подібні служби. Вони розбещують людей... Якось цими думками поділилася в Комінтернівському райвиконкомі. І що ж почула у відповідь? Кажуть, а ти спробуй з такими намірами балотуватися в депутати, може, й знайдеш однодумців. Іронічно сказали, з начальницьким акцентом у голосі. Тоді й вирішила – піду. Якщо я до вибор-ців – з відкритою душею, вони зрозуміють мене.
– І що ж, взаєморозуміння знайшли?
– Якщо дуже прагнеш, то взаєморозуміння знайдеш. 32-й виборчий округ – це Нові Будинки. Колись тут жила на вулиці Харківських дивізій, навчалася в 38-й школі. То скажіть, чи чужою себе відчуваю тут? Тим паче, що до виборів почала готуватися заздалегідь. Провела глибоке і корисне (в першу чергу, для себе) соціологічне дослідження. З’ясувала, що у виборчому окрузі 60 відсотків виборців – пенсіонери. А це – бідність, невиплачені вчасно пенсії, несправна сантехніка, дахи, що давно не ремонтувалися і крізь які протікає дощ... І я зрозуміла: порожніх обіцянок ці люди почули стільки, що ні в яку торбу їх не вмістиш. Тому на зустрічах з виборцями говорила лише правду, якою б тяжкою вона для них не була.
– Люди повірили вам?
– Тієї ночі, коли підраховувалися голоси виборців, наснився віщий сон. І вже вранці знала, скільки за мене людей проголосувало і що я стала депутатом. Не буду хизуватися, але в мене виявився один з найкращих результатів у Харкові.
– А потім почалися нелегкі депутатські будні?
– Нелегкі – не те слово... Особливо багато енергії та сил відбирали депутатські прийоми, на які приходять переважно пенсіонери. А в них проблеми одні й ті ж, я вже їх називала. Ні, думаю, тут треба діяти інакше. І ось під час чергового прийому в їдальні середньої школи № 91 накрила стіл з печивом і чаєм, зібрала за ним виборців і розпочалося невимушене зацікавлене спілкування. Говорили про ті самі проблеми, але без злості та образ, разом шукали шляхи їх розв’язання. Так і порозумілися.
– Та від цього спілкування, як розумію, більше коштів для ремонту будинків не знайшлося?
– Чому ж? Ось, приміром, кожне ЖБК отримує невеликий прибуток – тисяч п’ять. На такі кошти не розвернешся, а якщо не використаєш у відведені терміни – держава забере собі. І яка від цього користь мешканцям будинків? Ось і запропонувала об’єднати зусилля хоча б десяти таких дільниць – тоді сума збільшиться до 50 тисяч гривень. А за такі кошти можна й будинок відремонтувати. Не всі відразу, а по черзі... Чи суботники. Забули ми про цю хорошу справу, не дбаємо про благоустрій будинків, вулиць, міста. Думаю, що даремно. Тому купую в суботній весняний день цукерки, печиво, приїжджаю до будинків, де біля під’їздів сидять бабусі, і прошу їх прибрати подвір’я, хто як може. Вони розуміють мене, потім до таких імпровізованих суботників долучаються діти, їх батьки. Головне, щоб люди відгукнулися добром на добро.
– Як у мультфільмах? Про єнота?..
– І в мультфільмах теж. Ще з радянських часів запам’ятався фільм, де продавщиця торгувала яблуками. Один покупець просить фрукти для хворої – жінка відбирає кращі яблука; інший для дітей – теж кладе до валізи смачніші. Зрештою, залишилися яблука дрібні, недозрілі. А тут підходить симпатичний юнак, каже продавщиці з посмішкою – а мені на весілля... Ось такими ми повинні бути – відкритими один до одного, щедрими душею і серцем. І продавщиця посміхнулася йому у відповідь...
– А що робити, коли на душі важко? Ну, ніби камінь лежить...
– Тут уже хто як. Я в таких випадках іду до церкви. Знаходжу втіху, спілкуючись зі своїми улюбленцями – двома собаками, кішечками та котом Борисом. Розмовляю з квітами... Вони розуміють мене, і це знімає камінь з душі.
– Пригадується, ви розповідали, що в скрутний час навіть жили на кухні, а в кімнаті вирощували квіти взимку. А тепер?
– Я не тільки квітами займалась, а й шила одяг, а ще вирощувала чудову городину – помідори, огірки. Тепер же, на жаль, бракує часу. Залишилися квіти. У мене правило таке: щоліта на обійсті повинно квітувати не менше сорока кущів троянд. Скільки б їх узимку не загинуло – правила не порушую.
– Розумію, квіти – чудово! А як до захоплення ставиться ваш чоловік, Сергій Григорович?
– Так-так, запитання, як кажуть, з підтекстом... Не хочу бути нескромною, але я чудова господиня, готую неперевершені страви з м’яса та риби. Рецептів ніде не шукала і не чита- ла – усе готую інтуїтивно. Подобається не тільки чоловікові, а й дітям.
– Незабаром восьме березня, чоловікові доведеться помізкувати, що подарувати вам, які слова підібрати...
– Достеменно знаю, що буде багато прекрасних квітів. І слів – щирих, теплих, неповторних... І тут, якщо можна, я б порадила всім чоловікам: якнайчастіше, щодень, щогодини говоріть своїм дружинам, нареченим і подругам лагідні слова. Якщо цього не зробите, ваша прекрасна половина шукатиме ласки... в чужих обіймах!..
– Сподіваюся, цією слушною порадою скористається чимало чоловіків... А взагалі, у вас є вільний час? Як ви проводите дозвілля?
– Часу вільного майже немає, і це мене непокоїть. Хотілося б частіше спілкуватися з сином, чоловіком, батьками, своїми чотириногими улюбленцями та квітами... Кілька разів побувала за кордоном – у Польщі, Угорщині, Болгарії, Туреччині. Чомусь більше запам’яталися не пейзажі та історичні пам’ятки, а кумедні випадки. Ну, як торік у польській Познані. Там на центральній площі стоїть монах, а біля його ніг металічна посудина, куди люди кидають на пожертви дзвінкі монети. Підійшли ми ближче до пам’ятника, я й кажу Світлані Горбуновій-Рубан, що на постаменті – жива особа! Світлана з цим не погоджується. Тоді я підійшла ближче і поклала в посудину доларову купюру. І сталося диво: монах нахилився до мене і, дякуючи, обійняв... Потім ми дізналися, що таким незвичним чином студенти заробляють собі на навчання та хліб.
– У багатьох людей, особливо юних, є герої або кумири, на яких хлопці та дівчата прагнуть бути схожими. У вас теж були?
– Ні, з юності живу за біблійним правилом – не створи собі кумира. Вже тоді зрозуміла, що люди ставитимуться до мене так, як я ставитимуся до них. Такого принципу і дотримуюся. І ще: кожній людині бажаю, щоб у неї в душі не згасала іскра божа, яка підтримує сили, талант, допомагає долати життєві негаразди і виводить на ту вершину, яку заслуговуємо.
Під час розмови досить часто Галину Григорівну турбували телефонні дзвінки. Що тут поробиш, ділова жінка, треба встигнути скрізь, розв’язати за 24 години безліч нагальних проблем. Таке життя...
Прощаючись, вона все-таки не стрималась і відкрила ще одну особисту таємницю: «Знаєте, ще й за-ймаюся танцями. Сьогодні ввечері обов’язково побуваю на заняттях...»
Мені тільки залишилося побажати цій чарівній жінці вдачі і в цьому захопленні для душі.
Інтерв’ю взяв А. Тесло.
