З фронтового причастя

Серед усіх чеснот, що ними наділила його доля, чи не найбільше виділяється одна найсуттєвіша – бути всюди потрібним і не відступати перед будь-якими труднощами. На крутих життєвих поворотах ця риса характеру завжди ставала визначальною.– То, певно, ще з тернистих фронтових доріг, – вважає сахновщинський ветеран О. О. Гавриш. – Де-де, а на війні життя влаштовує особливі іспити – і на чесність, і на людяність, і на мужність, і на вміння життєво зорієнтуватися в складній ситуації.
Хоч сувора доля вже з юних літ далеко не завжди пестила сільського хлопця, тяжкий життєвий екзамен Олексію Олексійовичу, як правило, вдавалося витримувати достойно. Чіпка ж навіть з плином прожитих літ пам’ять добре закарбувала безліч до щему хвилюючих епізодів воєнної пори, кожен з яких, власне, гідний окремої розгорнутої епопеї. Ось хоч би той, коли молодим, необстріляним ще бійцем потрапив на передову під Зміїв, форсував Сіверський Донець.
Гітлерівці огризалися з люттю приречених. Тож на самовідданий натиск радянських бійців обрушували шквал вогню і металу. І досі щемить на серці у ветерана: скільки молодих бойових його побратимів залишилося тоді у хвилях хоч і не широкої, але глибокої слобідської річки. Йому ж, хоч і зраненому ворожою кулею, разом з багатьма іншими хоробрими поталанило з боєм ступити на твердиню протилежного берега, гнати фашистську нечисть з рідних просторів далі.
А хіба забути, як із жменькою бійців під Нікополем зуміли зайти німцям з тилу, спричинити паніку у ворожих окопах, допомігши тим самим бійцям сусідньої роти оволодіти висотою, з якої фашисти «поливали» смертоносним свинцевим «дощем».
Воював старшина роти О. Гавриш на фронтових шляхах воєнного лихоліття мужньо і безстрашно, кулям ніколи не кланявся. Навіть п’ять бойових поранень не зімнули стійкого духом солдата війни. Внаслідок одного з них, між іншим, утратив зір лівим оком. Але не зізнався в тому навіть у військовому госпіталі: боявся, що комісують. Тож знову і знову ставав у військовий стрій.
Коли ж повернувся після війни в рідну Іванослиньківку, що на Сахновщині, одразу прилучився до відродження зруйнованого війною сільського господарства. Зранений фронтовик мусив «лікувати» таку ж зранену, як і сам, рідну землю. І працював так само чесно і віддано, як і воював. Тож не дивно, що слава знатного механізатора згодом уже сягнула далеко за межі рідного краю. А через кілька десятиліть засяяла Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці.
Так, далеко не кожному було до снаги, як це вдавалося Олексію Олексійовичу, збирати своїм комбайном на буряковому полі понад 500 центнерів з гектара цукристих. Не один хотів тоді перейняти науку в Олексія Олексійовича. Але ж не в усіх наука та рясними плодами увінчалася. Чому? У чому секрет?.. Як і тоді, так і зараз на подібні питання сам О. Гавриш, схоже, воліє відповідати скромно: «До будь-якої роботи треба ставитися з повною самовіддачею. І з належною відповідальністю. Бо інакше не можна».
Понад чотири десятиліття свого життя віддав Олексій Олексійович невтомній роботі в колишньому колгоспі «П’ятирічка». Останні роки перед виходом на пенсію ще передавав досвід роботи молодим у школі механізації. Правду кажучи, сумує нині, що не вдалося вберегти рідне колективне господарство від руйнації, що в сільській місцевості небагатьом живим ще колишнім фронтовикам живеться несолодко. Хоча переконаний і в іншому:
– Щасливий, що дожив до цього часу – 57-х роковин Великої Перемоги над фашизмом. А владі побажаю не зупинятися на півдорозі і вивершити розбудову нашої української держави. Заодно й молоді мій своєрідний наказ: любити свою землю, свою державу. І не дай Боже, в разі потреби її захищати, не шкодувати для цієї справи навіть життя. Лише з таким усвідомленням і переконанням можна пройти життя так, щоб тобі подякували люди.

М. Тараненко.