Звідкіля тече Сріблянка
Це було, здається, так давно, як в епоху хозар. Перша книжечка, яку я прочитав, називалась: «Звідкіля тече Сріблянка». І розповідала про школярів, котрі шукали початок річечки Сріблянки. Вони довго ішли зеленими берегами з барвистим різнотрав’ям лугів і п’янким духом чебрецю біля борів, зривали рожеві просуренки на схилах і милувались жароцвітом соняшників на сільських околицях, пізнаючи і вбираючи красу української землі. А коли в лісовій гущавині знайшли джерело, що його шукали, – радість дітей була незабутньою...
Хатина мого дитинства самотньо стояла на березі річки Уди. Не знаменитої, але напрочуд мильовничої. З чистою і прозорою водою, що в сонячні ранки просвічувалась аж до дна. Мабуть, такою була і в часи, коли її пив стомлений князь Ігор, втікаючи з половецького полону – ген неподалік, біля Городища. Вночі, казали, на тій горі світились вогники, загадкові знаки закопаних скарбів... За мого дитинства на берегах Уди густо шерхотіло довгим листям, як зеленими мечами, татар-зілля. І було немало втіхою на Зелені Свята застилати ним глиняну долівку і бігати босоніж під прохолоднє похрускування того татар-зілля. Завезене на Україну татарами під час набагів, воно кохалось у чистій воді, і по війні щезло, як і зграї білосніжних чайок з їхнім сумовитим кигиканням, і чавнами рибалок з їхніми вудками та вершами, над сріблистою течією. А надвечір Уди ставали іще привабливіші. «У світлі вечірнього сонця, – поетично запримітив Ніцше, – навіть убогий рибалка веслує золотим веслом». Тоді мої дядьки, затяті рибалки, припнувши човна, на березі розпалювали багаття. Варили юшку і – «Ой, зійди, зійди, ясен місяцю...» – пробували голоси. Ритуал, що існував, ще, мабуть, з діда-прадіда. І репертуар їх, співців, був не малий. Варто, було, послухати їх у церкві. В наші часи войовничого атеїзму.
Дядьки були, звичайно, п’яниці,
Але співали, як в Раю,
Народний кант у Страстну п’ятницю:
«Під хрест твій, Господи, стаю».
Так їхні голоси я згадував пізніш, у конфіскованій поемі...
Сказано, що містерія людського життя зіткана з подробиць і вражень, що викликають більшість емоцій і настроїв. Тоді снувались мені лиш перші ниті. Уди, тихоплинні, мовби заглиблені у щось своє. Старезна верба, на листі якої мерехтіла течія. А в серпні зірки, що просто на очах падали в річку. Пронизаний вологістю, неймовірний дух трав і цвіту, з якимось потаємним шерехом у берегах, Світ відкривався первобутнім – ніби щойно з Божого верстата, заволожував і озивався:
Ходім, сміливче, зійдем, як трава,
Задзвонимо, як вічноплинні води.
І заберем в незвідані слова
Усі скарби, всі тайнощі природи.
Мою піднесеність, власне голову повну фантазій і тим, не остуджувала й убогістьнашої затини. Батька іще до мого народження набили невідомі, мати, удова, бігала на фабрику, і часто шмат хліба був у нас святковим. «Коли б я був щасливішим, чи я б писав вірші?» – записав ВасильСтуч. І от із школярським зошитом, заповненим віршами, я несміливо переступив поріг редакції піонерської газети. Дуже соромився своєї латаної одежі, збитого взуття, а коли побачив літературного консультанта (існувала така посада) – заспокоївся. Це був український поет Терень Масенко. Запам’ятався високим, худорлявим, у щелевому костюмі і штанях геть витертих на колінах. «Ми жили скромно, – згадував ті роки поет, – як і всі тоді, але жили дружньо».
Масенко перечитав мій зошит і, прихопивши його, взяв мене за руку: «Ходімо!» За якісь хвилини ми були на майдані Тевелєва (тепер Конституції), перед будинком з числом 13, і з блискучою вивіскою «Редакція обласної газети «Соціалістична Харківщина». На другому поверсі з лабіринту кімнат вибрали одну з написом «Заввідділу літератури і мистецтва Петро Вовк». Назустріч нам з-за столу підвівся чорнявий чоловік: «Що, Тереню, – маєш вунденкінда?..» – «А ти прочитай його вірші» – в тон йому проказав Масенко. І поки заввідділу схилявся над зошитом, я з великою цікавістю розглядав його службовий кабінет. Так ось звідкіля з’являлись у світ у широкоформатній, обласній, але знаній на Україні, газеті. «Літературні сторінки», якими я зачитувався. Газету читали у школі. У книжках відстояне, а в ній – живе, іще трепетне, з-під пера, слово...
Тим часом Петро Вовк усміхнувсь до мене і прогудів: «Пайдьот!» Так схвалював принесене колишній працівник газети Остап Вишня, що славало легендою...
Збентежений, я не відразу помітив, що розмова в кабінеті набрала тривожного тону: «Забрали Виргана...» Був 1940-й рік, уже менше снували «чорні воронки», вихоплюючи аматорів змов, особливо затятих українців. Наче посвітлішало, а от – забрали українського поета!
Втім, чи я ж тоді цим переймався? Вибіг окриленим. Міське небо, як і над Удами, дивно голубіло, вигукували візники, у трамваях співали, на вулицях снував броунівський рух перехожих – і панувала українська мова. Ніби й досі в дії була «Постанова ВУЦВИКУ і Раднаркому УРСР про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури» від 6 липня 1927 року, в якій з рішучістю революційного Конвенту наголошено: «Всі установи, вищі учбові заклади, судочинство провадять свою роботу українською мовою... За ламання цієї Постанови винні підлягають кримінальній відповідальності... Співробітників, що не вживали заходів до вивчення української мови, або ставились до цього негативно, керівники відповідних установ звільняють без попередження...»
Повінь тоталітарного режиму знищила авторів цієї Постанови. Загинув М. Скрипник. Нещадні пазурі вихопили багатьох... А небо голубіло. І на сторінках газети зачастішали ліричні поезаї, притаманні авторам-слобожанцям.
Звісно, «Соціалістична Харківщина» була органом міського і обласного комітетів КП(б)У і репрезентантів барабанного пафосу в ній не бракувало. Редагував газету Г. П. Булкін. «Високий і трохи товстий чоловік, дуже добрий до людей», як згадував Терень Масенко. І зворушливо, що ніби діяла загадкова спадкоємність: змінювались редактори, співробітники редакції, оновлювалась назва – замість офіціозу «Соц. Харківщина», става ближчим «Слобідський край», але я ніколи тут не зустрічав недоброзичливості...
Коли мою лірику надрукували, Петро Вовк, привітавши з успіхом, сказав, що мене хоче бачити редактор. Уже й не згадаю, якими були редакторські апартаменти, куди в розкриті вікна вривався духмяний подих акацій, де сам шеф обласного видання ГРигорій Булкін шляхетно мені, школяреві, який так прагнув батьківської ласки, потиснув руку і сказав таке, що не забувається: «Хлопче! У нас був немалий вибір віршів, але ми вибрали твої. Запам’ятай!»
У Харокві, недавній столиці, у місті поетів Муратова, Виргана, Масенка; де розпочинали з поезії в обласній газеті Олесь Гончар і Григорій Тютюнник, пізніше автор знаменитого роману «Вир»; де уже цікавили Олекса Веретенченко і Валентина Ткаченко. І, нарешті, де – як згадував Ю. Смолич – жив Володимир Свідзінський. «У колі поетів це був метр за гамбурзьуким рахунком». Отже, планка була високою, і це треба було пам’ятати перш ніж пускатись берега...
А тим часом, світ обертався, як великий круг. Скаламутились, спорожніли Уди з мерехтливим Волосожаром над ними і з гомінкими сінокосами на берегах та синім туманцем біля Городища. Та й саме княже Донецьке Городище взялось пустирем. Поступ задимленої індустрії, хижацької цивілізації не обминув мальовничу Слобожанщину з розмаїттям її краєвидів, що так і просились до пензля Васильківського. Пригасла й мака колоритна, бо з живого кореня, на харківських ярмарках українська говірка. І тільки спогади золотою вервечкою снувались мені, коли переступав поріг «Слобідського краю».
Газета-порадниця, котра, немов відшукане джерело Сріблянки, пробивалась тепер між іншомовної гущавини, і рідною, материнською мовою нагадувала про потребу свого національного і лбдського самоствердження, і про толерантність стосунків з природою. З гідністю господаря багатозначно вимагала: «Не руйнувати, а берегти!» Берегти співучу, мовну щедрість Харківщини. Оберігати і бори з правічним чебрецем, і луги з яскравістю кольорів, і прозорість, заповіданих нам пращурами, наших річок, у водах яких так поетично віддзеркалювались наші дитячі літа...
Це ж – Харківщина, Слобідський край. Не абстрактна Родіна», якою досі потішали, а – родина живого світу. Частка на обширах лісостепу, великої України. Української держави, яку – якщо хочемо бачити її життєдайну велич – мусимо берегти. І берегти з любов’ю! Мудро було сказано: «Римляни любили великий Рим. Рим був великий тому, що римляни любили його».
Василь Боровий.
